зима́ (пестливе — зи́монька) — найхолодніша пора року між осінню і весною; про початок зимового періоду в народі образно казали: «Варвара мости помостить, Сава заварить, а Микола закує» або «Варвара заварить, а Микола поставить коло (пригвоздить)»; про кінець зими казали, що на Стрітення «зима з літом зустрічається — хто кого переборе, зима чи літо»; у народі здавна ніч року, завмирання животворного сонця і природи; до зими готувалися старанно, бо «біла зима й чорне сіно з’їсть», «зима біла, та не їсть снігу, а все сіно», «страшенна зима, як дров нема, чоботи ледащо і їсти нема що»; застерігали: «Зима спитає, де літо було», «Нехай гуляє. «Що робив?» — зима спитає», «Держися, Хома, іде зима!», «Взимку літа не доженеш»; за характером цієї пори року угадували погоду й передбачали урожай,— «зима з снігами — літо з хлібами»; «зима без снігу — не бути хлібу»; «зимою завірюха — влітку негода»; «пізня зима — пізня весна»; «холодна зима — жарке літо»; «холодна зима працює на врожай»; на Гуцульщині зиму називали Святим Миколаєм, за іменем найбільшого святого цієї пори. Лиха зима сховається, А сонечко прогляне (Л. Глібов); Аж гульк — зима впала (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 245.