зви́чай —

1) загальноприйнятий порядок, усталені правила, які здавна існують у громадському по­буті й житті народу, а також уклад суспільного життя нації, народу, його культура, побут; у «Розритій могилі» Т. Шевченка звичай пос­тає як дотримування традицій, закону предків, як та сила, на якій тримається нація; кожний давній звичай, якщо він повторювався тривалий час, набував культового характеру, перетворювався на об­ряд (див.);в українському народі міцно тримається, наприклад, за­снований на Біблії звичай, що мо­лодшої дочки не видають заміж, поки не вийде старша (у Книзі Буття Лаван каже Якову: «У нашій місцевості не робиться так, щоб від­давати молодшу перед старшою»), пop. у «Люборацьких» А. Свидницького: «У мене всі дочки рівні, на вибір їх не маю, коли хочете беріть старшу». Батьківське добро, по українському звичаю, припадало меншому синові (І. Нечуй-Левицький);

2) звичка, манера. А я такий звичай маю, що по повній випиваю (пісня);

3) пристойність, вихованість (звідси колишнє звичайна дівчина, тобто добре вихована, з гарними манерами поводження). Дітки звичай знають (приказка); Слово не­правдиве звичаю не знає (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 240.