жі́нка —

1) (пестливі — жі́нонька, жі́ночка) — особа жіночої статі, протилежне чоловік; також до­росла особа, на відміну від малень­кої дівчинки; споконвіку на обо­в’язку української жінки був дім, родинне вогнище, виховання ді­тей, виготовлення одягу й готування їжі; в спостереженнях іноземців підкреслюється дивовижна чес­ність українських жінок; станови­ще жінки в українському суспіль­стві було високе й шановане; суворо засуджувалася легковажна жіноча поведінка; на розлучення дивили­ся дуже підозріло, передусім на розлучену жінку; в народі не ко­ристувалися повагою злі, заздрісні жінки, їх прирівнювали до стихій­ного лиха, до «нечистої сили», — «де й чорт не поможе, туди жінку пошли», «заздрісна жінка цілу хату держить у вогні»; типова україн­ська жінка, за Г. Ващенком, весе­ла, балакуча, дуже рухлива й пра­цьовита; ряд жінок відзначаються меланхолійним характером; саме вони, можливо, були авторами ніжних і сумовитих пісень, яких так багато в українському фольк­лорі (пop. пісні, приписувані Ма­русі Чурай). Жінки з Аматою з’єд­нались, По всьому городу таскались І підмовляли воювать (І. Котлярев­ський); Жінки довге волосся мають, а розум короткий (М. Номис); А жіночки лихо дзвонять, матері глузують (Т. Шевченко);

2) = жона́ (народнорозмовне) — заміжня осо­ба щодо свого чоловіка, взагалі за­міжня особа жіночої статі; одноже́нства, як правової інституції, у наших предків не було, але воно в простого народу було фактичним, особливо у полян; християнство закріпило одноженство, при цьому церква дозволяла одружуватися три рази, хоч народ щодо цього мав свою думку: «Перша жінка від Бога, друга від людей, а третя від дідька»; з давніх-давен жінку нази­вали почесним ім’ям дружи́на (від слова друг), тому й кажуть: «Три друга: батько, мати та вірна жінка» або ще: «Хто жінку добру має, той горя не знає»; мрії про щастя вті­лювалися в уявленні про затишок біля домашнього вогнища, — «гар­на жінка, гарні діти — тільки жити та радіти»; за щастя вважали мати добру жінку («Добра жінка і здо­ров’я — то найбільший скарб», «Добра жінка — то камінна стін­ка»), натомість за велике лихо — злу жінку («Дим, дощ, мороз і сварлива жона — то найбільше нещастя», «Від вогню, води і злої жо­ни — Боже борони», «Добра жін­ка — то весілля, а зла — то погане зілля», «Добра жінка вінець, а лиха кінець»); здавна вважали, що па­ном у домі має бути чоловік, а не жінка, бо «біда тому дворові, де корова наказує волові» або ще: «Дай жінці волю, сам попадеш у неволю» (пop. також пісні «Била жінка мужика» і «Ой посіяв мужик у полі ячмінь…»); биття жінки чо­ловіком відоме з давньої пори як форма науки (такі були часи); про биття жінки чоловіком, який лю­бить, мовиться: «Б’є, бо любить», «Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу», «Жінка небита, як коса не клепана», «Жінка небита, як ха­та невкрита»; здавна вважалося, що любити означає жаліти, жалу­вати, — «він її жаліє (жалує)»; від­давна, маючи однакові права з чо­ловіком, жінка по його смерті ста­вала головою своєї родини. Щас­тя, в кого жінка Настя, а в кого Горпина, то лиха година (приповід­ка); Єсть у мене батько і рідная ма­ти, єсть у мене жінка і ріднії діти (А. Метлинський); Біда, коли жін­ка чоловіком, ніби швець шкірою, крутить (приказка); Люльки та жінки нікому не позичай (М. Номис); Чужі жони хорошії, як маків цвіт (П, Чубинський); Ти будеш мені мужем, я тобі жоною (А. Метлинський); Жона пряде, а муж тягне гуж (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 222-223.