же́ртва = офі́ра —
1) за релігійними обрядами деяких народів (у тому числі стародавніх слов’ян-язичників), предмет або жива істота, яких приносили в дар богам (звідси — жертвоприно́ше́ння) як вияв пошани чи покути; наші предки в дохристиянський період приносили жертви або в храмах, або найчастіше просто неба на святих місцях — під великим дубом або іншим великим деревом, в гущавині лісу, в чагарнику, на березі річок, озер, біля криниць чи джерел тощо (писемні пам’ятки оповідають, як, наприклад, князьВолодимир у Києві заходив до свого язичницького храму й приносив там жертви ідолам; археологи знайшли на місці старого Києва капище — місце, де приносилися жертви язичницьким божкам); жертви були одиничні й громадські в святкові дні, в дні потреб (жертва звалася ще тре́бою, тере́бою, бо звірину на требу тягли, теребили; жрець зазвичай мотузом задушував її, тому християнство забороняє споживати удавленину перед виступом на війну, після вдалого походу, під час епідемії, посухи тощо; в жертву приносили плоди земні, вироби з них, худобу, а часом і людей (за переказами, першими мучениками за віру в Київській Русі були варяг Тур із сином); приносити жертви означало «жерти», «жрати» (сучасне значення слова переосмислено як «багато, поквапливо і пожадливо їсти»); відгомони жертвоприношень залишилися у весільному обряді (жертвування курей), у поминальних ритуалах, в обрядодіях бра́тчин (див.) і скла́дчин (див.); у народних казках маємо особливий рід жертвоприношення, коли людина в небезпеці обіцяє (зазвичай нечистій силі) якусь невідому їй цінність, про яку знає лише нечиста сила: «Дай мені те, що дома маєш, а про що ще не знаєш» (йдеться про своєрідне викупне, аби позбутися небезпеки). Звелів з бичні [загону] волів пригнати, Цапів з вівцями готувати — Плутону в жертву принести (І. Котляревський); 2) у переносному значенні — самопожертвування (походить, очевидно, від великого подвигу Ісуса Христа — добровільного принесення себе в жертву людям). Нехай в душі горить жар віри, міцьдо офіри, до боротьби (У. Кравченко); фразеологізми: іти́ на же́ртву — відмовлятися від особистої вигоди задля кого-, чого-небудь; прино́сити в же́ртву — робити що-небудь заради когось, чогось, жертвувати (офірувати) чимсь заради кого-, чого-небудь.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 218-219.