дьо́готь — темна густа в’язка смолиста з неприємним запахом рідина, що утворюється при сухій перегонці дерева, торфу, бурого та кам’яного вугілля; дьоготь у звича­ях старого села відігравав і риту­альну роль, — коли про дівчину йшла недобра слава, то парубки вимащували її голову або ворота батьківського двору дьогтем, на­приклад у І. Нечуя-Левицького: «Уранці всі побачили, що панські ворота вимазані дьогтем, а на во­ротях стремить на палиці сніпок», те саме робили із крадіями; здавна вважають охоронним засобом проти нечистої сили; вживали дьо­готь і проти деяких хвороб. Посадили [Марину] на набиту сміттям підрешітку, почали стригти довгу косу, мазати голову дьогтем, натикати пір’ям (Панас Мирний); Тхне смолою та дьогтем (І. Нечуй-Левицький); фразеологізми: ло́жка дьо́гтю [в бо́чці ме́ду] — про дріб­не, що псує якусь добру справу, вигляд чого-небудь і т. ін.; вли́ти в бо́чку ме́ду (в мед) ло́жку дьо́гтю — зіпсувати що-небудь якоюсь не­значною, але неприємною дрібницею, необачним словом.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 209.