душа́ — за релігійними уявлен­нями, безсмертна, нематеріальна основа в людині, що становить сутність її життя; до прийняття християнства наші предки вірува­ли, що по смерті душа не розлу­чається з тілом, тому й клали до могили все необхідне для життя; за християнськими уявленнями, по смерті душа відділяється від тіла (у «Слові о полку Ігоревім»: «Віють душу от тіла»); про це треба спо­вістити всіх церковним дзвоном, що називається подзві́нням або поду́шшям; душу порівнювали з пер­линою, тобто вважали її чистою, як перли, сонце, світло, тому ка­жуть: «Душа в неї чиста, як те со­нечко навесні — не пече, а гріє»; душу треба берегти, це Боже ство­ріння, тому застерігають «не кри­вити душею», оберігати її від спокуси (про грішників кажуть: «Про­дав чортові душу» або ще: «Душа в нього рогата», «Душа чорна, мов у ченця ряса»); народ уявляє собі ду­шу як пару, хмарину, дихання, дим, вітерець або як пташку (го­лубку, зозулю) чи як метелика, бджолу, мушку; сорок днів душа блукає, вийшовши з тіла, і тільки потім іде на той світ; душа завждисвята, а тіло грішне; вийшовши з тіла, вона стає зіркою на небі і ди­виться згори на своїх близьких, то­му зорі — це душі померлих; за ін­шим повір’ям, при народженні людина отримує свою зірку, яка при смерті спадає з неба; ду­шам праведників живеться в Раю добре, а душі грішників му­чаться в пеклі; здавна вірять у пе­реселення душ, відгомоном чого є багато мотивів у народних казках (наприклад, душа царівни ховаєть­ся у яйці, покладеному в осокорі, і коли яйце розбили, то царівна по­мерла; душа може переходити в звірину чи рослину, про що чита­ємо, зокрема, у баладах Т. Шев­ченка); не радять убивати самотню мушку зимою в хаті, — можливо, то душа померлого родича. Вложив Бог душу, як у грушу (М. Номис); Душа міру знає (прислів’я); Щирість — це лице душі (при­казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 209.