ду́рень = дура́к (зменшено-пест­ливе — дурачо́к; зневажливо про жінку — дуре́па) — розумово обмежена, тупа або несповна розуму людина; дуже дурну людину називають, «набитим (безнадійним, заплішеним, несосвітенним) дур­нем»; про того, хто прикидається таким, кажуть, що він «валяє (кле­їть, строїть, гне з себе, робить із себе, корчить із себе) дурня»; тра­диційний об’єкт кепкування («В дурня голова не полисіє», «Вели­кий, як лоза, а дурний, як коза», «Дай дурневі макогін — він і вікна поб’є», «Дурень, дурень, а в школі вчився», «Дурного Кирила і Химка побила»), іронії («Дурня робота любить», «Дурня багатого всі вели­чають», «Між дурними і сам дур­ним станеш», «Вік живи, а дурнем умреш»), сарказму («Дурак дурака бачить здалека», «І дурень в кареті пан», іронії («Чим більше дурнів, тим хитрим краще жити» — тут ідеться не стільки про розумово обмежених, скільки про наївних); з давніх-давен існує повір’я, що дурням ведеться в житті (кажуть: «Дурневі везе»); про це свідчать народні казки: наймолодший син (мізинець) дурний, але, зрештою, щасливий, перемагає своїх стар­ших братів і одружується з царів­ною; дурням і Бог сприяє: «Дурне­ві і Бог не противиться»; разом з тим кажуть: «Дурні лише в казці щасливі»; уживаються також як лайливі слова. Дурень з дурнем стрічались — один одним дивувались (приказка); Дурень думкою багатіє (М. Номис); Дурень дурня хвалить (І. Франко); На дураку нема знаку (приказка); Дурак, і зроду так (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 207.