ду́ля — стулена в кулак рука так, що великий палець просовується між вказівним і середнім, як знак зневажливого ставлення до кого-небудь; з найдавнішого часу вважалася охоронним засобом проти нечистої сили; отже, давати комусь дулю означає зараховувати його до нечистої сили; можна вилікувати око від ячменю, за повір’ям, показавши двічі йому дулю з відповідним примовлянням; уживається у лайливих виразах: «Дулю з’їж!», «Матері твоїй дуля!», а також у грубому застереженні: «Дам дулю, аж ніс задереться!»; дулю в знак презирства підносять якраз під ніс («Дулю тобі під ніс!»), а коли відверто не наважуються, то «тримають її в кишені». Ти думаєш, дурню, що я тебе кличу, А я тобі, дурню, крізь тин дулі тичу (П. Чубинський); Старий рудий бабу кличе, А та йому дулі тиче (Т. Шевченко); Часом батьки невтішної хатньої науки діток навчають. Починається це навчання з маленького, грайливого: — Покажи мамі дульку! (О. Ковінька); фразеологізми: дулю з’їсти — нічого не одержати; ду́лю [з ма́ком] да́ти — абсолютно нічого не дати; ду́ля в кише́ні — прихована неприязнь до когось.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 205-206.