дощ (зменшено-пестливі — до́­щик, до́щичок) — атмосферні опади на землю з хмар у вигляді краплин води (у загадці: «Сидить дід над кущем, захльобався борщем»); у стародавній міфології пояснюєть­ся, як наслідок єднання неба з землею (зокрема через райдугу — «в рай дугу» — вода йде в хмари, а звідти падає дощем); у народних колядках дощ прославляється як дорогий гість, що приходить до Пана Господаря разом із Сонцем та Місяцем; у народі здавна вважа­ють доброю ознакою, наприклад, коли дощ іде в день шлюбу, — по­дружжя буде щасливе й плодюче; коли людина вирушає в дорогу і йде дощ — на удачу; разом з тим є й протилежні прикмети: дощ під час вінчання — на сльози; здавна задобрювали злі сили, здатні від­вернути дощ і викликати посуху; дощ закликали, його просили, зводячи погляд у небо, йому співа­ли веснянок, обливалися водою з метою викликати живлющу для землі вологу; відгомоном уособ­лення дощу в мові є сполучення на зразок «дощ іде», «дощ проходить, перестає» (пop.: «Дощ іде, а гість їде», «Дощ з вітром швидко про­йде») або численні звертання до дощу в народнопісенній обрядовій творчості («Дощику, дощику, зварю тобі борщику в новенькому гор­щику, поставлю на дубочку: дубо­чок схитнувся, а дощик линувся — цебром, відром, дійничкою, над нашою пашничкою!» — відгомін сакралізації природного явища, прикликання його через жертво­приношення, а чи, навпаки, від­вертання: «Не йди, дощику, дам тобі борщику, поставлю на дубочку, прилетять три голубоньці та візьмуть тя на крилонька, зане­суть тя в чужиноньку!»); з вчасни­ми дощами хлібороб пов’язував свої сподівання на врожай, тому й кажуть: «Дощ у пору — золото», «Як випадуть у маю три дощі доб­рих, то дадуть хліба на три роки», «Якщо нема дощу в час, то нема й хліба в нас», «Як дощу не буде, то й очерет не виросте», «Дощ іде — гриби будуть»; разом з тим невчас­ний дощ або його надмір виклика­ли побоювання чи досаду («Дощ у жнива — як п’яте колесо до воза», «Як сіно косять, то дощів не про­сять», «Не треба дощ просити, він прийде, як будем косити»); з до­щем пов’язано цілий ряд народних прикмет,— «буде дощ, бо дим по­під стріхи в’ється», «дощ зранку — надівай дранку та поганяй у поле, дощ в обід — випрягай на обід», «злива при сонці — завтра знову буде дощ», «зранку парить — дощ ушкварить», «маленький дощ літ­нього ранку — день буде пого­жий», «як у вусі свербить (поперек болить), буде дощ»; про сильний дощ кажуть: «Дощ аж пищить», «Дощ як відром ллє», «Дощ як з відра», «Дощ як з коновки»; про дрібний дощ мовлять: «Дощ як крізь сито»; «дощ при сонці» нази­вають ку́рячим, сліпи́м, свиня́чим (щодо мотивації останньої назви, то мокрі від дощу під сонцем свині від особливого свербежу почина­ють бігати з вереском; кажуть, що в свинячий дощ чарівниці масло роблять: «Сонце світить, дощик кропить, чарівниця масло ро­бить»); у народних піснях символі­зує кохання: «Ой дощику, поливайчику, Поливай, поливай, Ко­заченьку, до дівчини Прибувай, прибувай»; «Червона калино, чого почорніла? Чи суші боїшся, чи до­щу бажаєш?»; дощ символізує сльози, сум, смуток (якщо снить­ся — на плач), чутки, плітки («У чужому селі дощик іде, а в нашому чувати», «Ой не піде дрібен дощик без тучі, без грому, ой не піде дівка заміж та без поговору»). З малої хмари великий дощ буває (М. Номис); У чужих селах дощі йдуть, а на наші села річки течуть (при­слів’я); Не сон-трава на могилі Вночі процвітає, То дівчина заруче­на Калину сажає, І сльозами поливає, У Господа просить, Щоб послав він дощі вночі (Т. Шевченко); На­стала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними (Леся Українка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 198-199.