дочка́ (пестливі — до́ченька, до́чечка) = до́ня (пестливі — до́ненька, до́нечка) = до́нька —
1) особа жіночої статі стосовно своїх батьків; донька призначена долею створити пізніше нову родину на продовження чужого роду, тому перебування її в родині батька звичайно тільки тимчасове («Годуй сина для себе, а доньку для людей»); споконвіку дочка в родині — це клопіт для батьків — берегти її, готувати до одруження, дбати про посаг і мріяти про доброго, бажано багатого зятя, тому й кажуть: «Батьки берегли дочку до вінця, а чоловіку берегти її до кінця», «Доньки — чужа потіха», «Много доньок — много клопоту»; оскільки дочка йшла від батьків у чужу родину, то казали: «Співай, доню, тоненько у рідної неньки», «Співай, доню, дома, бо в людях наплачешся»; батьки щиро бажали дочці щасливої долі, кажучи: «Спи, доню, нехай тобі доля росте»; існував старовинний звичай не видавати заміж молодшої дочки, доки не вийде старша. Не веліла мати вдовиної дочки брати (пісня); Не на теє, козаченьку, дочку годувала, щоби її з пройдисвітом гуляти пускала (приповідка); Дочка, як ластівка: пощебече, пощебече та й полетить (приказка); У кого дочок сім, то й щастя усім, а в мене одна, та й щастя нема (М. Номис); Не стій, доню, з нелюбом, не дай ручки стискати (П. Чубинський); Іди, доню! Каже мати, не вік дівувати! (І. Шевченко); Встань, моя дочечко, встань, моя галочко (В. Милорадович); — Чого стоїш, моя доненько? Чому не йдеш та додомоньку? (пісня);
2) хреще́на дочка́ — хрещениця.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 197-198.