добро́ —
1) сукупність належних кому-небудь речей, цінностей тощо; майно; у житті народу, в його господарській діяльності мало велике значення, бо наживалося тяжкою працею; завжди дуже цінувалося, не випадково мовиться: «Не те добро, що припасеш, а те, що наживеш»; народ застерігає від зазіхань на «чуже добро», про що складено багато приказок: «На чужому коні не наїздишся, чужим добром не нахвалишся», «Чуже добро в користь не іде», «Чужим добром не збагатієш»; добро берегли, бо воно потім діставалося синам як батьківська спадщина, але не поділяли надмірної жадоби до нього (про таких говорили: «Закрився в добрі, як свиня в багні»); добро берегли, бо знали: «Як піде добро в двір, то саме йде, а як піде з двору, то хоч і ворота зачини, а не спиниш», «Добра добувши, кращого не шукай». В своїм добрі всяк хазяїн (приказка); Сини, не змагаючись, спокійно поділились батьківським добром (І. Нечуй-Левицький);
2) усе позитивне в житті людей, що відповідає їхнім інтересам, бажанням і потребам; благо; за релігійними канонами, Абсолю́тне Добро́ — Бог. Нема там добра, де порядку нема (приказка); Лихо не без добра (М. Номис); За моє добро — штовх мене в ребро (Словник Грінченка); Ой, казали мені люде, що добра з тебе не буде (М. Номис — не буде нічого доброго, порядного, не буде пуття); Стали пани-ляхи спосіб прибирати: од козацьких, од мужицьких комір ключі добирати, над козацьким і над мужицьким добром господарювати (М. Максимович); Кожний клопоче, добра собі хоче (приказка); Добра не жди, не жди сподіваної волі (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 191.