дити́на (зменшено-пестливі — дити́нка, дити́нонька, дити́ночка, дитя́, дитя́тко, дитя́точко, дитя́тонько; мн. ді́ти; зменшено-пестливі — ді́тки, ді́тоньки, ді́точки) — маленька дівчинка або маленький хлопчик; символізує розумову недосвідченість («Поки дитина не опечеться, доти вогню не боїться»; пop. вираз зійти́ на дитя́чий ро́зум — робити нерозумні вчинки), непостійність («У дитини сміх і плач в одній пазусі»), безпорадність («З ним треба бути, як із дитиною»), нестриманість («Дитина не знає годі»); у давнину дітей звали «Божою росою», бо вони «зрошують», звеселяють життя; поява дитини — це благословення Боже, тому казали: «Дав Бог діти, дасть і на діти»; на Гуцульщині радили зачинати дитину на ситий шлунок, щоб та була сита й здорова.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 184.