Див — у дохристиянських віру­ваннях — зле божество-дракон, змій, велет, чудовисько; божество страху й смерті; збереглося народ­не заклинання, — «щоб на тебе Див прийшов»; зображувався у ви­гляді великого хижого птаха з потворним жіночим обличчям; віщує смерть, надто перед січею, боєм; пізніше ототожнюється з образом Солов’я-Розбійника, що звив гніз­до на дев’яти дубах і не дає нікому пройти чи проїхати до Києва; зга­дується як зла ознака у «Слові о полку Ігоревім»; дехто ототожнює Дива з лиховісним птахом пуга­чем; слово споріднене зі словами диво, дивний, пов’язаними, у свою чергу, із санскритським і перським Deva «божество», латинським Deus«бог», грецьким Zeus «Зевс»; пop. також старе українське слово див у значенні «диво», як у пісні: «Ой там, на горі, дивний див; Там со­ловейко гніздо звив»; з утратою первісного значення слова за його похідними залишилася семанти­ка незвичайності, чуда, рідкісного явища чи ознаки, що межують з надприродністю (див. ще ди́во 1). З високого дерева Див проквиляє, Зем­лі невідомій звістку засилає (Панас Мирний); Лисиці брешуть на щи­ти, І кличе Див поверху древа (М. Рильський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 181.