дзвін — ударний сигнальний під­вісний інструмент, звичайно зі сталі або бронзи, у вигляді порож­нистої, зрізаної знизу груші, в се­редині якої підвішено ударник (серце, язик); передусім служить для скликання вірних до церкви (пop. загадку: «У Києві дрова руба­ють, а в Протасівку тріски ле­тять»); вперше церковні дзвони згадуються в пам’ятках 1146 р. (в Путивлі); про дзвеніння як таке йдеться і в «Слові о полку Ігоре­вім»: «Князь Всеслав судив людей, князям порядкував городи, а сам уночі вовком уганяв: з Києва пе­ред півнями добігав до Тмуторокані, вовком перебігав дорогу Хорсові (сонцю). Йому дзвонили рано у Святій Софії в Полоцьку, а він уже в Києві чув дзвін»; у народі вірили, що звуки дзвонів відганяють не­чисту силу; символізує звістку («Як у дзвін ударило» — про блис­кавичну звістку; «Нащо про те у великий дзвін дзвонити» — про небажання щось розголошувати; «Чує дзвін, та не знає, де він» — про людину, яка переповідає щось неточно, неправильно). Дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває (прислів’я); І дзвін без серця нічого не вартий, а тим більше безсердечна людина (приказка); У неділю рано задзвонили в дзвони (А. Метлин­ський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 180.