де́рен — поверхневий шар ґрунту, вкритий травою і трав’янистим корінням, а також вирізаний квадрат чи прямокутник цього шару; служив здавна символом божби, заприсягання у суперечках за межу (при цьому шматок дерну клали на голову); у приповідках образ дерну пов’язується з образом могили, яку ним обкладали, і смерті («Під дерном не виспишся», «Вже мені свіжого дерну не топтати»). Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Ґонти діти, Голови козачі (Т. Шевченко).
дере́н — українська назва кизилу. Вишні, черешні, груші, сливи угорки, тернослив, терен та дерен — все росло густими купами (І. Нечуй-Левицький); дерені́вка — настояна на дерені горілка. Пили сикизку, деренівку І кримську «дулівку» (І. Котляревський); І показалася горілка, І деренівка, і вишнівка, І мед, і пиво та і квас, Як часом водиться у нас (С. Руданський).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 178.