де́мон — у грецькій міфології — нижче божество, злий дух, інколи доброзичливий до людей; грець­кий історик Прокопій (VIст.) роз­повідає, що слов’яни «вшановують річки, німф і деякі інші божества-демони, приносять їм у жертву все і з тих жертов ворожать собі»; наші предки приносили своїм богам навіть людські жертви, а першими му­чениками за віру були варяг Тур із сином; частими були жертви і сво­їм, домовим демонічним божкам, сліди яких дійшли й до нашого ча­су, як, наприклад, святковий бага­тий стіл; весільний коровай, як жертва богові, також є відгомоном колишніх жертвоприношень (за християнства криваві жертви за­мінено хлібними); задобрювання людиною злих сил позначилося й на народній афористиці: «Бери, чорте, груш, а мене не руш», «Чорт, бери шапку, аби голова бу­ла ціла», «Роби чортові добре, він тобі пеклом відплатить», «Пусти чорта в хату, то він і на піч залізе», «Взяв дідько кобилу, хай бере й лоша»; страх перед злими силами породив різні народні застережен­ня: «Де ліс, там біс», «Кожний біс тягне в ліс», «Не займай біса, бо лихо займеш, а то й двоє», «Дідька не клич, він сам прийде», «Що дідько вхопить, того не пустить»; з поширенням християнства грець­кі назви демонів залишилися для визначення тільки злих (чорних) духів; більшість поганських богів теж стали вважатися злими демо­нами.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 172-173.