го́род = град — старовинна назва міста (спочатку як загороджене місце, належно укріплене, щоб хоронитися від нападу ворога, тому городи споруджували на малодоступних місцях, перев. на кручах при річках, обносячи їх валом і ровом); згодом деякі розросталися й ставали великими містами; город складався з двох частин — внутрішньої (дитинець) і зовнішньої (острог, «окольний город»); Київську Русь звали «землею городів», яких багато збудували Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Данило Галицький. У долині, мову ямі, На багнищі город мріє (Т. Шевченко); Що город — то норов (М. Номис); Що город, то й народ (приказка).
горо́д —
1) (зменшено-пестливе — горо́дець) ділянка землі при садибі, здебільшого для вирощування овочів; між городами пролягають межі як символіка свого/чужого; городи спускаються часто до берега річки, ставка, тому за ними були традиційні місця зустрічі, побачення; ходи́ти горо́дами означає «ходити так, щоб ніхто не бачив». Через левади та городи два кума йшли з весілля до господи (Л. Глібов); Сидить, як качан в городі (М. Номис); Мій город — як моя комора (приказка); Не лізь у городи, бо наробиш шкоди (приповідка);
2) рід народної гри, а також старовинного хороводу.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 147-148.