гонор —
1) у старовину — честь, гідність. Польща запалала, Панки сказилися …Кричать: «Гонору слово, дарма праця! Поганець!» (Т. Шевченко); Гонор великий, велика й шаноба — Бучній утворі запевне подоба: Сяючи, йшов по бенкетах веселих 3 чистого золота кований келих (Я. Щоголев);
2) у теперішньому значенні — перебільшене уявлення про власну гідність; чванливість, пиха. Шляхтич за гонор уха рішився (М. Номис); Ввесь його шляхетський гонор піднявся з самого дна, кипів, клекотів у його душі (І. Нечуй-Левицький); Голий, як пляшка, а гонор, як у пана-ляшка (приказка); Що го́род — то й гонор (М. Номис); Що гонор, то норов, що голова, то й розум (М. Номис); Гонор голову ломить, а холод — душу (прислів’я).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 143.