гайду́к —
1) у південних слов’ян XIV—XIXст. — вояк-піхотинець (слово пішло з угорської мови), учасник збройної боротьби протитурецького панування; народний захисник, визволитель;
2) спочатку надвірний козак у панському дворі; згодом — взагалі слуга в багатому поміщицькому домі. Ой ви, війти, отамани, панськії гайдуки (пісня); Гайдуки стирчать в лівреях (Я. Щоголев); 3) солдат придворної охорони. Ой, крикнув цар на свої гайдуки: Візьміть Байду добре в руки (дума); 4) старовинний український народний танець; у сполученні: гайдука́ сади́ти (ударя́ти) — танцювати навприсядки. Ударила б гайдука, Та боюся мужика! (П. Чубинський); Еней, матню в кулак прибравши І не до соли примовлявши, Садив крутенько гайдука (І. Котляревський).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 127128.