гай —
1) (зменшено-пестливі — гайо́к, гайо́чок) невеликий, перев. листяний ліс; символізує приємний відпочинок, nop. у Л. Глібова: «Зелений гай, густесенький, Неначе справді рай»; уособлення добробуту, коли кажуть: «Гай йому розвинувся», тобто «все йде добре»; для українців гай, як і хата, належить до символіки національного світобачення; для предків мав культове значення — був місцем здійснення свят весняного циклу (див. гаї́вка); образ гаю присутній у жниварських піснях («Ой за гаєм, за Дунаєм, За новою коморою Росте жито з ожиною»); у предків культ священних гаїв був культом Перуна; традиційне місце зустрічі, побачення закоханих («Ходить милий по гайочку, виграває в сопілочку»); ознака української живописної природи, nop. епітетні характеристики: зелений гай, густий (густесенький) гай, гайок зелененький, темний гай. Густий гаю, густий — не прогляну (А. Метлинський); Чорніє поле, і гай, і гори (Т. Шевченко);
2) тільки гай — як народнопоетичний вигук-заспів уживається на початку речення; цим вигуком в народних обрядах викликали душі небіжчиків. Гай-гай! добрий край, та лихая година з вами (М. Номис); — У туркені, по тім боці, Хата на помості. Гай! Гай! море грай, Реви, скелі ламай! (Т. Шевченко).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 126-127.