ві́ник — зв’язаний жмуток віниччя, лозин, гілок для підмітання до­лівки, підлоги, обмітання чого-небудь (загадка: «Скручене, зв’язане, а по хаті гайда»); символ чистоти і ладу в помешканні, «у добрім гос­подарстві», бо порушення такого ладу — ознака безгосподарності, пор. у пісні: «Вийшов же я з хати Та взявся вітати, А дівчина за віни­ка хату підмітати. Бодай же ти, дівчинонько, Того не діждала, Та й щоб ти при гостях Хату замітала»; оскільки віник асоціюється безпо­середньо зі сміттям, то виступає водночас і символом нечистоти, тому не можна тим віником, що замітають хату, підмітати чистий святий вогонь у печі; також сим­волізує оберіг, виступає охорон­ним засобом проти нечистої сили, зокрема ним здійснювали обряд вибивання уроків з дитини, вики­даючи його потім за поріг хати; стертий віник називають деркачем (драпако́м, драпаче́м), який симво­лізує щось обсмикане, обірване. Не шелести, як віник по хаті (М. Номис); Баба вловила, в міх положила, деркачем била (М. Но­мис); фразеологізми: до нови́х ві́ників пам’ята́ти — дуже довго пам’я­тати; хоч ві́ником мети́ — нікого, нічого немає; пусто.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 96.