вівця́ (зменшено-пестливі — ове́чка, ове́ченька, ове́чечка) —
1) невелика свійська тварина, яка дає вовну (пор. загадку: «Ходить по городу кожух та свитина»), м’ясо, молоко; народний символ невинності, покірності; у переносному значенні — зневажливо, іронічно — про надто покірну, лякливу людину; символ безоборонності, безсилості, боязності, тому застерігають: «Хто стається вівцею, того вовк з’їсть»; символізує також рабську покірність («Вівцю стрижуть, а друга дивиться»), нерозумність («Дурна вівця», «І від гарного отця родиться дурна вівця»), слухняність («Вівця — Божа худоба, а коза — дідча», «За одною вівцею все стадо біжить»). Молодець проти овець, а проти баранів і сам баран (прислів’я); Добра штука оті вівці: і кожух, і свита, і губа сита! (приказка); Хто стається вівцею, того вовк з’їсть (М. Номис); Біда вівцям, де вовк пастушить (прислів’я); Ой зелена полонина, зелена, зелена, Я б на ній вівці не пас, коби не Олена (коломийка); Як овечка, не скаже ні словечка (М. Номис); Женуть воли із діброви, овеченьки з поля (В. Милорадович);
2) Бо́жі (Ада́мові, Петро́ві) ві́вці — літнє мерехтіння повітря; явище буває у спекотний сонячний день, коли здається, що земля зійшлася з небом і на мерехтливому горизонті ніби табун туманних овечок одна за одною біжить; кажуть про таке мерехтіння: «Петро вівці жене», бо буває це зазвичай у Петрове свято, у пору найбільшої літньої спеки; Божими вівцями подекуди називають зорі, як у народній загадці про небо, місяць і зорі: «Поле незміряне, стадо незлічене, пастух рогатий»;
3) рід народної дитячої гри;
4) ове́чки Христо́ві — паства.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 90-91.