ву́лиця = гу́лиця (зменшено-пестливе — гу́лонька) = ю́лиця (зменшено-пестливі — ю́лонька, ю́лочка, ю́личка — звичайно на означення сільської вулиці) — місце під відкритим небом (коло чийогось двору, на толоці, під вербами біля ставка чи в березі за городами тощо), де сільська молодь збиралася на гулянку, а також сама гулянка; улюблені літні молодіжні розваги, забави що приходять на зміну вечорницям і досвіткам; вулиця починалася від Великодніх свят і тривала все літо до свята Семена [Літопроводця] (1/14 вересня);збиралися також на майдані, на зеленому лузі, на леваді; до початку польових робіт вулиця бувала щовечора, а потім — у вихідні вечори; розваги супроводжувалися музикою, піснями, танцями; деякі пісні, приповідки, каламбури призначалися саме для вулиці або там і народжувалися; у них здебільшого вихвалялися дівчата, а з хлопців глузували; парубки стояли спочатку осторонь, а потім залицялися до дівчат; починалися спільні гуляння; дівчата виводили хороводи; вулицю і перший вихід на неї юної дівчини зобразив С. Васильченко в комедії «На перші гулі». Погуляв деньків зо два по селу Денис, поверховодив на вулиці (Г. Квітка-Основ’яненко); Ти, дівчино, сиза голубко, Вийди на гулоньку бардзо, хутко (пісня); Юлиця — охітниця, та до сліз доводить (М. Номис); Чом юлонька неширокая? (П. Чубинський).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.