во́ля (пестливе, народнопоетич­не — во́ленька) — свобода, неза­лежність на противагу неволі (див.), рабству; також в особистому пла­ні — здатність здійснювати, пере­ходити від думки до дії; саксон­ський історик Відукінд (початок XIст.) писав: «Слов’яни готові жи­ти найубогіше, аби тільки мати дорогу їм волю»; над усе слов’яни любили особисту волю, а це не да­вало їм змоги єднатися у великі су­спільні організації й породжувало поміж ними незгоду та ворожнечу; візантійський імператор Маврикій писав: «У слов’ян багато царків, які між собою в незгоді»; він ра­дить роз’єднувати ці племена за­для легшого завоювання; дохрис­тиянське культивування особистої волі відкидало можливість сильно­го проводу; християнське провідництво мало прищеплювалося се­ред українського народу, тому швидко розпалося, а під утисками татар, литовців, поляків, москви­чів стародавня воля, духовна при­кмета українського народу, посту­пилася сваволі (І. Огієнко); у на­роді символізує силу: «Воля дає силу слабим», «Моя воля, моя сила», «Ваша сила — ваша й воля», «Не сильная — вольная»; ставить­ся понад життя: «Життя не має ці­ни, а воля дорожча за життя»; час­то зіставляється з долею, узалежнюється від неї: «Яка воля, така доля», «Хто без волі, той без долі», «Не шукай долі, а шукай волі», «Аби на волю, знайдемо долю». Всякому своя воля (П. Чубинський); Воля — то маленьке слово, а всі йому раді (приповідка); Нема гіршої долі, як жити без волі (при­казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 113.