вовкула́к = вовкула́ка = вовку́н = люди́на-вовк — за народними по­вір’ями, людина-перевертень, що за тяжкі провини або в результаті чаклунства обертається на вовка; бувають, за повір’ями, «вроджені» і «зачаровані» вовкулаки; вроджені з’являються, коли вагітна жінка побачить вовка або з’їсть м’ясо тварини, роздертої вовком, зача­ровані — через чари відьом чи ворожбитів; зачарованого вовкулаку можна відчарувати, перевівши че­рез хомут, примусивши тричі пе­рекинутися через голову або тричі вдаривши перевеслом; живуть у лі­сі, нападають на худобу, але не їдять її, тільки душать; живуть, як вовки, вночі, а на світанку знову стають людьми; на шиї завжди ви­сить мотузок, і, розірвавши його, вовкулака стає людиною; у люд­ському образі нібито має понурий вигляд, великі брови, зрослі на пе­реніссі, та червоні очі, по яких йо­го й можна впізнати; був вовкула­кою нібито полоцький князь Всеслав («Слово о полку Ігоревім»); як твердить літопис, народився він від волхвування, тому був роди­мим («вродженим») волхвом-чаклуном і міг перекидатися на вовку­лаку; від народження мав князь язвено (плівку, шкірку) на голові, то­му був також упирем; у «Лісовій пісні» Лесі Українки у вовкулаку було перекинуто Лукаша, тобто за­чаровано. Як у полі на могилі вовку­лак ночує (Т. Шевченко); Теща зробила зятя вовкуном (казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 103-104.