ви́ла1 = ві́ла (мн. ви́ли = ві́ли) — у дохристиянських віруваннях — бо­жество долі (їх тридцять, назива­ють ще бі́лими боги́нями); вони жи­вуть у лісах, воді, горах; є послан­цями Велеса (Виласа, Волоса) — опі­куна закоханих, сівача добробуту; вселяються в новонароджену ду­шу, наділяючи її вдачею, умінням, натхненням; об’єкт поклоніння (до кінця не з’ясований, поряд з Перуном і Хорсом згадуються у «Слові реченому хрестолюбцем» — XIV ст.); сербська вила — те саме, що українська русалка; русалку українці називали також вілою (див. ще руса́лка 1). — Я ж недарма віла-чарівниця — вмію гоїть всі юнацькі рани (Леся Українка); Сивоок озир­нувся довкола, мовби ждав звідкись порятунку. Може, гадав, що з пущі виступлять віли або з грузовиська надійдуть берегині й порятують товариша-брата (П. Загребельний).

ви́ла2 — знаряддя з кількома дов­гими зубами на держаку, що використовується для піднімання, роз­трушування сіна, соломи і т. ін.; за біблійною легендою, Каїн заколов вилами свого брата Авеля. Ой по­кину ціп на току, А вила на стозі (П. Чубинський); Приткнув, як ужа вилами (М. Номис); фразео­логізм: ви́лами [по воді́] пи́сано — про те, здійснення чого викликає сумнів.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 85-86.