вдова́ (удова́) = вдови́ця (удови́­ця) (пестливі — вдови́чка, удови́чка, вді́вонька, уді́вонька; ч. вдіве́ць, вдове́ць, удіве́ць) — жінка, яка після смерті чоловіка не одружилася вдруге; символ жіночої самотності, нещасливої долі; у народі завжди була поважана і підтримувана; вва­жалося найбільшим гріхом скривдити вдову; у піснях — опоетизо­вана; у фольклорі та в художній творчості відбито нелегку вдовину долю («Життя вдовине — совине», «У вдови плакана доля», «Удова — бідна голова», «Вдовіти — горе терпіти»); самітна жінка виклика­ла острах у дівчат та їхніх матерів; удову не кликали пекти весільний коровай, молоді вважали недоб­рою прикметою зустріч із нею по дорозі до храму; разом з тим удова була найчастіше хазяйкою (господинею) вечорниць як вечернична (досвітчана) мати, паніматка; молодь поважала й допомагала їй; іноді відзначалися спеціальні вдо­вині свята (наприклад на Симона Зилота); образ удови в народних піснях представлено по-різному: або це нещасна мати єдиного си­на, або бездушна чарівниця, або звабниця; за народними уявлення­ми, тільки перше заміжжя правед­не, вдова ж, що виходить удруге заміж, робить це заради якихось інтересів, тому «у вдови хліб гото­вий, — але не всякому здоровий»; В. Капніст в «Оді на рабство» на­зиває Україну «скорбною вдови­цею»; поневолену Україну називає вдовою і Т. Шевченко. Хто вдову минає, той щастя не має (приказ­ка); Удовицю я любив, До вдовиці я ходив (пісня); Борщ без каші вдо­вець, а каша без борщу вдова (М. Номис); Ой там удівонька Та пшениченьку сіє (пісня); Ночував я нічку, ночував я другу, Ночував я у тії вдівоньки, що сватати буду (пісня); Буду сива, як вівця, а не пі­ду за вдівця (приказка); Вдовець бе­ре собі жінку, а дітям мачуху (при­казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 67.