вда́ча — психічні риси людини, її здатності й нахили, з якими вона народжується (кажуть: «Таку вже йому вдачу Бог дав!»); кожній лю­дині притаманна своя вдача — ве­села чи сумна, лагідна чи сварли­ва, завзята чи сумирна («У кого яка вдача»); вдачу має не лише окремий індивідуум, але й народ, етнос; вдача наших предків формувалася віруваннями і довкіллям; спочатку предки жили родами; на чолі роду стояв батько; жили за сільськими звичаями серед свого поля (старосл. «село» — поле); ра­но з’явився і город (загороджене місце, належно укріплене, щоб уберегтися від нападів ворога); ос­новні заняття — хліборобство, городництво, садівництво, скотар­ство, ловецтво, бджолярство, ри­бальство і т. ін.; над усе любили особисту волю (звідси незгоди, порізнення, відокремленість, міжусо­биці); за характером, були прості, витривалі, ласкаві, людяні, щиро­серді, відкриті; під впливом при­роди — веселі й поетичні, любили ігри, забави, музику (це засвідчу­ють багато церковних проповідни­ків, що весь час виступали проти розваг пастви); про схильність до танців свідчить старе слово «гуля­ти» зі значенням «танцювати»; спі­вочу натуру засвідчує багатство народних пісень різноманітного жанру; любили гостей (споконвіку скривдити гостя означало скрив­дити родинного бога); прийняти подорожнього, помити йому ноги, нагодувати й покласти спати — це обов’язок кожного порядного гос­подаря; як хоробрі й завзяті вояки, предки завжди єдналися перед во­рожою загрозою. Вдача овеча, по-овечи й мекече (приказка); Вдача собача, натура вовча (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 66-67.