бі́лка = бі́лйця = ви́вірка —
1) (зменшено-пестливе — бі́лочка) невеличкий лісовий гризун, що живе на деревах, а також хутро цього звіра; колись білячим хутром брали подвірну данину (звідси, очевидно, вираз «обідрати (обголити) як (на) білку», що в переносному значенні — «забрати все»); у «Слові о полку Ігоревім» та його переспівах йдеться про данину «білками», яку платили русичі поганам (тобто іновірцямкочівникам); пор.: у Панаса Мирного: «А погани про те знали — На Руську землю, як та Галич, налітали, Від кожного двору по білці данину брали»; у С. Руданського: «А погані Руську землю всюди обігали І збирали дань по білці Від кожного двору»; символізує гарну, веселу, роботящу дівчину («Дівча, як вивірка»); у народі існує прикмета: якщо білки роблять великий запас горіхів — на холодну зиму; разом з тим у старих народних уявленнях білка — «нечиста» тварина, є провісницею пожежі, наближена до домовика, русалок та іншої нечистої сили; м’ясо білки їсти не можна; зустріч з нею — погана прикмета. Білка їсть горішки і стука, стука дятел-птах (В. Сосюра); А Мариня в сукні білій, Неначе білиця, Богу молиться та плаче, Замкнута в світлиці (Т. Шевченко); Грають, стрибаючи з гілки на гілку, білиці (М. Олійник); Тут і там ставали ми, здержувані зчудовано блискавичними скоками вивірки по струнких соснах (Н. Кобринська); поведінка гризуна перенесена на стиль життя людини, звідси фразеологізм: кру́титься, як бі́лка в ко́лесі — хтось багато клопочеться, метушиться, дуже зайнятий;
2) тільки біли́ця — невисвячена черниця.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 38-39.