бу́ря — навальний вітер з дощем, грозою, а взимку — зі снігом; природна стихія вселяла страх (бо від нечистого), тому запалювали в цей час страсні, або йорданські, свічки, а в Західній Україні ще й громничні (стрітенські), що відганяли страх; затикали комини, щоб до хати не вскочила нечисть, коли за нею женеться Перун або, пізніше, святий Ілля; кажуть: «На бурю сосна дзвенить, а дуб стогне»; під Святий вечір закликали нечисту силу «кутю їсти», щоб зав’язати її на прийдешній рік магічною формулою. Чорне море вітер-буря колихав (П. Чубинський); Була одного разу велика буря, — Гапка запалювала перед божником свічечки, старий читав молитви голосно (Марко Вовчок); Минулася буря — Ісонце засяло (М. Рильський).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 61.