бунчу́к = бунчу́г — булава-держак довжиною до двох з половиною метрів з металевою кулькою-маковицею на кінці й прикрасою — ки­тицею з кінського волосу; в Укра­їні XVII — XVIIIст. служила озна­кою влади гетьманів; прикметник: бунчуко́вий у сполученні: бунчуко́вий това́риш — титул члена почес­ного відділу при гетьмані в Україні XVII—XVIIIст.; в походах перебував під командою генерального бунчужного або під бунчуком само­го гетьмана. Бунчукові товариші несли бунчуки. Майоріло багато ко­рогов і знамен (О. Довженко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 59-60.