бере́за —
1) (зменшено-пестливі — бере́зка, бері́зка, бере́зочка, бере́зонька, бері́зочка, бері́зонька) лісове білокоре дерево з тоненьким довгим гіллям і серцевидним листям; за християнськими переказами, коли Іуда надумав повіситися, він спершу пішов до берези, яка налякалася й побіліла, проте не прийняла зрадника; у народі біла береза виступає символом дівочої чистоти, символізує жінку, дівчину, на противагу дубу — символові мужчини, як у весільній пісні: «Розхиляйтеся, дуби, берези, Розхиляйтеся, зелененькі, Най я побачу батенька свого, Най я зобачу рідненького…»; цю саму символіку передає приказка: «Аби були дуби, а берези будуть»; у народнопоетичній творчості уособлює кохання, дівочу чистоту, шлюбне з’єднання, тому співають: «Зелений дубе, зелений дубе, чи не жаль тобі буде, Як твою милу, березу білу, та вирубають люде?»; дерево також символізує (своїми похилими вітами) тугу, смуток, горе, печаль: «Зеленая березонько, чого похилилась? Молодая дівчинонько, чого зажурилась?»; за народними прикметами, — «коли спочатку листям вкривається береза, чекай сухого літа, коли клен — вологого», «з берези тече багато соку — літо буде дощовим»; «коли восени листя берези жовтіє зверху, весна рання, знизу — буде пізня». Під білою березою козаченька вбито (пісня); На лежачу березу кози скачуть (М. Номис);
2) хлопець (або дівчина), що його (її) обирають за ватажка у спільних молодіжних розвагах, на вечорницях і т. ін.; хлопців називають ще березнями; головою — «березою» виступають також хлопець або дівчина в обрядах колядування, що ведеться із дохристиянських часів (можливо, від румунського «бреза» — замаскований, болгарського «брезая» — маска, хоч можна допустити зворотний, український культурний вплив). Настя-береза завела, а за нею всі (Ганна Барвінок).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 34-35.