амі́нь —

1) (від давньоєвр. «хай буде так!», «істинно так!») уживає­ться як заключне слово в молит­вах, проповідях; правильно, істин­но; за народними переказами про створення світу, «коли Бог поски­дав чортів з неба, чорти летіли до землі сорок діб, коли ж Бог сказав «амінь!», то де котрий з них був, там і зостався: у воді — водяник, у лісі — лісовик, у болоті — болотяник» і т. д. Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь! (Біблія); На­стане Пилипівочка, то не гуляйте, молітеся, та й в скриню добре дбай­те, — амінь! — так закінчив свою проповідь Моссаковський (І. Нечуй-Левицький);

2) у загальномовному вживанні — кінець, усе скінчено; замикає словесну формулу, за на­родним виразом, «тридев’ятьма замками, тридев’ятьма ключами»; часто використовується у народних сказаннях, повістях, замовляннях, заклинаннях; закінчити цим сло­вом замовляння — це й знешкодити хворобу, й захиститися від нечис­тої сили. Амінь тобі буде (М. Номис — як побажання смерті); Ти ж під тином, Сумуючи, у бур’яні Умер­ла з голоду. Амінь (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 12.