СЛА́ВА, и, ж.

1. Широка популярність як свідчення загального схвалення, визнання чиїхось заслуг, таланту, доблесті і т. ін. Якщо добре працюватимеш, честь і славу матимеш (Укр.. присл.., 1955, 365); Не для слави,— для вас, мої браття, Я свій скарб найдорожчий ховав (Л. Укр., І, 1951, 348); Навіть по смерті імення твоє не загинуло, й завжди Світлою буде слава твоя між людьми, Ахіллесе! (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 397); Заслужено линула по околишніх країнах слава про хоробрих русичів (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 367); Деколи Іван Антонович трохи навіть заздрив ранній славі Брянського (Гончар, III, 1959, 198): // кого. Відомість кого-небудь у певній сфері. Ще в школі вона справедливо заслужила славу чи не найвправнішої рисувальниці (Шовк., Інженери, 1956, 274); // Доблесні діла, героїчні подвиги. Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав (Шевч., І, 1963, 139); Колись у веселі ставки заглядали з гір столітні дуби та граби, свідки слави козацької, а тепер їх унучата обступили рівною межею ті зелені яри (Н.-Лев., І, 1956, 153); // чого, чия. Той, ким пишаються, хто своїми заслугами, талантом і т. ін. приніс широке визнання, відомість кому-, чому-небудь. Довбуш! Слава Опришківства і всеї Гуцульщини (Хотк., II, 1966, 153); Я ніяк не можу прибути у Київ, щоб разом з другими вшанувати нашу гордощ [гордість] і нашу славу — Марью [Марію] Костянтинівну Заньковецьку (Мирний, V, 1955, 422); А слава сцени — Саксаганський! Кого він з нас не чарував.. — Яких він типів не вдавав? (Черн., Поезії, 1959, 259).

По́вний кавале́р о́рдена Сла́ви див. по́вний.

◊ Вбива́тися (вби́тися) в сла́ву див. вбива́тися¹; Віддава́ти (відда́ти) сла́ву див. віддава́ти; На сла́ву: а) для прославлення кого-, чого-небудь. Не мені тепер, старому, Булаву носити. Нехай носить Наливайко Козакам на Славу (Шевч., II, 1963, 160): — Бачиш того юнака, що, списом підпираючись, ходить. Він щонайближчий до світла. Він паростком першим, на славу Роду твого італійського, ввійде в повітря нагірне (Зеров, Вибр., 1966, 252); б) дуже добрий, прекрасний, чудовий. Картина — не хлопець! Люди казали: от би спарувати — на славу була б пара!.. (Мирний, III, 1954, 163); Кімната вийшла на славу (Гончар, Тронка, 1963, 324); Затертий старим салом та часником борщ був на славу (Дмит., Розлука, 1957, 186); в) дуже добре, прекрасно, чудово. Він готувався, скуповувався, щоб угостити Власова на славу (Мирний, IV, 1955, 144); — Не будемо будити ні бабуню, ні матір.. Ляжемо собі в клуні на сіні та й виспимось на славу (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 183); Усі за столом стали шумніші. Кожен говорив вищим тоном од звичайного, і говорили багато. І приборами стукали шумніш, а вже що їли — на славу! (Головко, II, 1957, 48); г) дуже. — Ні, вже не оклигну, Таки вмру,— пожалкуй. Ще й ногою дригну! І святих не скликай: Вилають на славу! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 156); — Дівчата на славу красиві (Кв.-Осн., II, 1956, 310); Не вихо́дити із сла́ви див. вихо́дити; Окрива́ти (окри́ти) сла́вою, рідко — те саме, що Укрива́ти (укри́ти) сла́вою (див. укрива́ти). І може — (о, солодка мріє!) — Гучною славою окрив Якийсь невіглас мій портрет І скаже: тож-то був Поет! (Пушкін, Є. Онегін, перекл. Рильського, 1949, 63); Окрива́тися (окри́тися) сла́вою, рідко — те саме, що Укрива́тися (укри́тися) сла́вою (див. укрива́тися). Рицарство, що на морі билось, Невмирущою вовіки Славою окрилось (П. Куліш, Вибр., 1969, 413); Підніма́ти (підійма́ти, підня́ти, підійня́ти) на щит сла́ви див. підніма́ти; Прима́затися до сла́ви див. прима́зуватися; Склада́ти (скла́сти) сла́ву див. склада́ти; Сла́ва і (й) просла́ва див. просла́ва: Ті́льки [й] сла́ви (сла́ва), що…, розм. — тільки говориться, вважається так (таким), а насправді інакше (інакший). [Іван:] Коли б мене так дівчина любила, то була б у мене й сорочка вишивана, і стьожка шовкова, а то яка у мене стьожка? Тільки слава, що стьожка: мотузка, а не стьожка! (Кроп., І, 1958, 93); Шосе (тільки й слава, що шосе) проведено так нерозумно, що воно раз у раз лізе вгору (Коцюб., III, 1956, 145); У (в) сла́ву кого, рідко — те саме, що На (в) честь (див. честь). Поет новий, що доля охрестила Так само, гайового короля [дуба] Назвав у славу сина: дуб Данила (Рильський, III, 1961, 282); Укрива́тися (укри́тися, покрива́тися, покри́тися) сла́вою див. укрива́тися, покрива́тися; Укрива́ти (укри́ти, покрива́ти, покри́ти) сла́вою див. укрива́ти, покрива́ти.

2. Загальна думка про кого-, що-небудь; репутація. Далеко йде хороша слава, а худая ще дальше (Номис, 1864, № 4453); — Скрізь по людях склалася і про мене слава. Он і в полі, вітрику, кипить моя страва (Гл., Вибр., 1951, 233); — Ну, що тобі сталося від того, що, може, і сказав у серцях [спересердя] яке слово чоловік? — питався суддя.. — А слава? — доводила Пріська (Мирний, III, 1954, 59); [Руфін:] Така була поважна та Сабіна і зроду мала добру славу (Л. Укр., II, 1951, 368); — Чого ти водилася з Денисом? Ти знаєш, яка за ним слава ходить? (Тют., Вир, 1964, 239); По цей час живе в народі добра слава про Василя Трубенка (Довж., І, 1958, 95); // звичайно у сполуч. із сл. недобрий, лихий і т. ін. Погана думка про чиїсь дії, вчинки і т. ін. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї (Мирний, І, 1949, 235); Таку був славу навів [Тимоха] на свій постоялний [постоялий], що стали було люди й цуратись (Кв.-Осн., II, 1956, 256); Не дві ночі карі очі Любо цілувала [Катерина], Поки слава на все село Недобрая стала (Шевч., І, 1963, 22); Ріс парубок — росла й нехороша слава про нього. Люди звала його злодієм (Коцюб., І, 1955, 444); Похмура слава йшла слідом за сотнею священика Прірви по гірських і лісових теренах польського прикордоння (Загреб., Шепіт, 1966, 54); // рідко. Честь, добре ім’я. Прокинься, кумо, пробудись Та кругом себе подивись, Начхай на ту дівочу славу Та щирим серцем нелукаво Хоть раз, сердего, соблуди (Шевч., II, 1963, 417); — Лучче [краще] мені руку утять,— лучче мені очей рішитися, чим віддати славу моєї дочечки на поручительство [ганьбу]! (Кв.-Осн., II, 1956, 441); // Безчестя, ганьба. — Хто крав гроші, у кого вони на руках були,— той хай і одвіча [відповідає]. А через віщо ж народ таку славу терпітиме (Мирний, IV, 1955, 197); Не боюсь я поговору, Не боюся слави, Бо люблю тебе, мій милий, Щиро (Черн., Поезії, 1959, 128); [Іван:] Ось вернеться Олекса, все піде гаразд: і Мар’яна повеселіє і слави ніякої не буде… (Вас., III, 1960, 38).

◊ Ви́зволити з сла́ви — допомогти вийти з скрутного становища, позбутися безчестя, ганьби. Вона ніколи Йосипа не любила; він їй потрібен був, щоб витягти її з неволі, визволити з слави… (Мирний, IV, 1955, 57); Нароби́ти сла́ви див. наро́блювати; Пуска́ти (пусти́ти) сла́ву на (про) кого, рідко Пуска́ти (пусти́ти) у сла́ву кого — ославляти, знеславлювати, ганьбити кого-небудь. Випровадили нечестю старостів… А на парня [парубка] пустили славу, що й повік не збув! (Кв.-Осн., II, 1956, 489); Ні за що, ні про що пустив у славу (Г.-Арт., Байки.., 1958, 148); Сла́ву чини́ти (учини́ти) — знеславлювати, ганьбити. — Та бо мовчіть уже, тітко! Хоч тепер мовчіть — не чиніть слави, голубочко (Сл. Гр.); Все очі вгору піднімали, По світу нашому вздихали [зітхали], Що рано їх побрала смерть; Що трохи слави учинили, Не всіх на світі подурили (Котл., І, 1952, 144); У сла́ві ходи́ти — бути зганьбленим, знеславленим.

3. перев. у сполуч. із сл.— ходити, піти, розпускати і т. ін. Чутка, звістка про кого-, що-небудь. Слава про те свято пішла кругом по селах, де ще не завівся празник мироносиць (Н.-Лев., VI, 1966, 367); Синиця славу розпустила, Що хоче море запалить (Гл., Вибр., 1951, 37); // Поговір, пересуди, розмови. Не минула слава тая, Не марно пішла. Удовиця у м’ясниці Сина привела (Шевч., II, 1963, 207); Пішла по селу слава, що Векла стоїть у ревізії і подушне платить (Кв.-Осн., II, 1956, 423); Призналася [дочка], що Сава Петрович подарував.. Порубав батько хустку сокирою, дочку ту бив уже, бив. Слава по всьому селу (Головко, II, 1957, 192).

4. Вигук, який виражає схвалення, визнання і т. ін. [Єпископ:] Що бог тобі показує? [Парвус:] Авжеж! Вогненний круг спускається на мене і голоси мені співають «слава»! (Л. Укр., II, 1951, 498); Гуртом заспівали [запорожці]: «Слава тобі, Гамалію, На ввесь світ великий.., Що не дав ти товариству Згинуть на чужині!» (Шевч., І, 1963, 202); Слава народу, що йде у віках Велетня сміливим кроком! (Рильський, III, 1961, 121); // Бойовий поклик, ура. І серця стримуючи лет, ми розгорнулися у лаву і ринули під крики «слава!» на лаву ворога (Сос., II, 1958, 409); За смужкою води здригнувся туман, затріщали шелюги і безладно люто ревнуло: — Слава!!! З рожнами, з вилами, з гвинтівками наперевіс вихоплювалися з шелюгів хуторяни (Гончар, II, 1959, 250).

Сла́ва бо́гові (бо́гу) див. бог; Сла́ва го́сподові; Сла́ва тобі́ го́споди див. госпо́дь; — Сла́ва Ісу́су! — Наві́ки Сла́ва!, діал.— форма вітання і відповіді на нього. Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос. — Слава Ісусу!.. — Навіки слава (Коцюб., II, 1955, 317); Співа́ти сла́ву див. співа́ти.

◊ Вво́дити (ввести́) в сла́ву див. вво́дити; Ма́ти сла́ву: а) бути широко відомим, популярним. [Руфін:] Видно, любий тестю, що ти давно вже в Римі не бував, а то ти б знав, хто має славу в Римі (Л. Укр., II, 1951, 359); б) (кого) вважатися ким-небудь. Мав [Владко] славу дуже забавного [дотепного] оповідача (Фр., VI, 1951, 142); У (в) сла́ві: а) прославлений героїчними подвигами, талантом і т. ін. Мельникова донька прийшла додому і жила тепер у великій славі. Дуже її хвалили за те, що допомогла зруйнувати розбійницьке гніздо (Три золоті сл., 1968, 136); — Ви скажіть, що він у мене Буде жить в шанобі, в славі. Тільки, звісно, хай забуде Різні вигадки лукаві (Л. Укр., І, 1951, 382); Одлунае гроза,.. і повернетесь ви, як герої, додому у славі, дорогі земляки, побратими і друзі мої! (Сос., II, 1958, 219); б) знеславлений, зганьблений. — Хіба ж ти не знав, що так воно буде? — крізь сльози вимовляє дівчина.. Тепер ти поїдеш, мене в славі покинеш,— будуть мене люди обминати. Бо хто ж візьме тую дівчину-наймичку, що парубок покинув (Вас., І, 1959, 113).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 344.