ЯСА́, и́, ж., заст.

1. Сигнал (у 1 знач.), знак. Понавкруги [навколо] ж гуде Орда хижа та жде, Коли дасть на грабіжку він ясу (Манж., Тв., 1955, 83); Вернулася Ізольда Білорука. Трістан питає: — Що? Яка яса? — Щось мріє там далеко у просторі.— Щось біле?! — Чорне, як моя коса (Л. Укр., І, 1951, 415); Тепер я зрозумів, що потаємні сили І затамовані бурхливі голоси, Як зимова вода, під кригою струмили, Лише чекаючи весняної яси, Щоб повінню залить болота і долини (Рильський, Поеми, 1957, 266).

2. Чутка, поголос. ◊ Пуска́ти (пусти́ти) ясу див. пуска́ти.

3. Гучні звуки, гуркіт, грім. Я в серці, друзі, пронесу Гармат важких страшну ясу (Мал., Битва, 1943, 52).

4. Вітання гарматними залпами; салют. Турки-яничари од галери одвертали, До города Цареграда убігали, Із дванадцяти штук гармат гримали, Ясу воздавали [віддавали] (Укр.. думи.., 1955, 46); Гули в морозній вишині Церковні дзвони голосні, Розкати дальної яси, Народу світлі голоси (Бажан, Роки, 1957, 231).

5. Данина. [Мавка (черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)]: Ось тобі, сестро, яса! (Л. Укр., III, 1952, 234).

6. поет. Світло, сяйво. «Дивовижна краса!» Справді неба грайлива яса, Мов дівоче убрання святкове (Воронько, Мирний неспокій, 1960, 129).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 652.