СПИТА́ТИ, а́ю, а́єш, перех. і неперех. Док. до пита́ти. «Чого в’янеш, моя доню?» Мати не спитала, За старого, багатого Нищечком єднала (Шевч., І, 1963, 57); Хто побачить було вербу тую, то кожен спитає, як вона вросла тут сама, поміж дубів величних (Вовчок, І, 1955, 338); — Ось зараз заїдемо до крамнички, спитаємо, почім кумач (Тулуб, В степу.., 1964, 209); Він не зна й вона не знає, Про що спитати? Як почать? (Мур., Весілля.., 1949, 16); Що було Парасці робити? Спитати сина урок — вона спитала, коли б сама знала (Мирний, IV, 1955, 115); Грицеві аж лячно стало, коли батько сказав, що в цьому будинку вони спитають собі квартиру (Добр., Ол. солдатики, 1961, 7); — На вулицю ходив і ходитиму, тебе не спитаю (Тют., Вир, 1964, 8); — Устругнув,— насупившись, мурмотів він. — Один устругнув, а з десятьох спитають (Гончар, Тронка, 1963, 172); * Образно. Весна вже на порозі. І неодмінно, неодмінно вона спитає з усіх, хто забув про неї (Веч. Київ, 12.III 1968, 3).

Спита́ти на здоро́в’я див. здоро́в’я.

◊ Спита́ти бро́ду див. брід; Язи́к не поверта́ється (поверта́вся, поверну́вся, пове́рнеться) спита́ти див. поверта́тися¹; [Як] язи́к поверта́ється (поверну́вся) спита́ти? див. поверта́тися¹.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 511.