Отже до логіки. У Полонського сказано про класову психологію, у Пилипенка йде річ про ідеологію. Психологія і ідеологія — одне і те ж? Елементарна політграмота говорить так: ідеологія є процес свідомого думання, хоч би й з участю псевдосвідомості (Енгельс, із листів до Мерінга), а психологія — це процес, головним чином, підсвідомий. Як бачите, тов. Пилипенко коригує «всіх марксистів», приписуючи їм те, чого вони не говорили. Бо ж сказати, що «мистецтво — це насамперед ідеологія», значить не розуміти його психологічної природи. Але не будемо чіплятись до слів і припустимо, що Полонський сказав: «за допомогою мистецтва»… і т. д. «виливає у певну класову і д е о л о г і ю». Припустимо, що п о ч у т т яможна «вилити в ідеологію». Але хіба можна зробити із цього такий висновок: тобто «мистецтво є насамперед ідеологія»? «За допомогою» бритви парикмахер організує, приводить до порядку якісь вуса, виливаючи їх у фасон а lа Вільгельм. Значить, бритва — це насамперед фасон а lа Вільгельм? Так, Сергію Володимировичу? Так, відповідає нам блискучий теоретик. Але при чому тут «всі марксисти»? Ми страшенно реготали, дійшовши до цього несподіваного висновку.

Але припустимо, нарешті, що «формулу» «мистецтво — це насамперед ідеологія» п о д а н о   б е з   в с я к о г о   з в’ я з к у з цитатою Полонського. Припустимо, що тут справа йде про мистецтво як ««ідеологічний одяг» (термін Плеханова). Що ж тоді маємо? А маємо не що інше, як порожню фразу. Справді: хіба це визначення? Хіба право, політика і т. д. не є ідеологією? Всяка суспільна категорія є і ідеологія, але мистецтво, припустимо, є не те ж саме, що політика, право не те ж саме, що робоча медицина і т. д. Отже, і все таки для кожної із цих категорій треба дати своє, їй одній належне визначення.

«Це один мотив. Другий — це те, про що немає суперечок, а саме — мистецтво є категорія ідеологічна (чому це «другий мотив»: знову ж за рибу гроші! — М. X.) й до систематики надбудов ми повинні, очевидно, підходити, як до систематики ідеологій, що й потрібно в нашому дальшому викладі».

Так продовжує далі тов. Пилипенко. Але яка ж це «систематика»? А систематика тут така, що не можна в ім’я запаморочення «плужанських» голів публічно плести нісенітницю. Що таке систематика? Систематика є наука про систему, є метод збудування системи. І виходить тоді так: до методів збудування системи мистецтва ми мусимо підходити, як до методів збудування системи ідеологій. Так? Так! Але «почему сие важно в-пятых»? Що це говорить? Буквально нічого. Бо й справді: що таке «система мистецтва»? А чорт його знає! Що ж тоді «метод збудування системи мистецтва»? Накажи мене Бог, не знаю. Правда, «метод збудування системи ідеологій» єсть, але краще покиньмо його, бо, по-перше, кожний по-своєму його тлумачить, по-друге, — і ще раз: «почему сие важно в-пятых»? Отже, по цьому методу приміряти «метод збудування системи мистецтва» (до речі, ми не підозрюємо тов. Пилипенка, що він плутає «систему мистецтва» з системою організації) — значить зарання поставити над справою хреста. До чого ця «образованность»? Яке вона має відношення до наших суперечок? Але припустимо, що вона нам страшенно потрібна. Тоді вийде приблизно так: оскільки корова є категорія домашня, остільки й до систематики корів треба підходити, як до систематики будинків. Правильно? Цілком справедливо! Але при чому тут Олександр Македонський?

Тов. Пилипенко ображається на нас за наше в’їдливе перо. Але — що робити! — дорогий Сергію Володимировичу! Місію таку взяли ми на себе і доведемо її до кінця, себто до того самого моменту, коли «систематика» положить нас прийомом «тур де бра» на обидві лопатки. Це ви й самі знаєте, рекомендуючи Хвильового (за паном Пшестшельським) «запальним апостолом дурниці і мучеником безглуздої справи».

Словом, справа з «ідеологічним» визначенням мистецтва рішуче заплуталась. Отже, ясніш: в мистецтво дійсно входять елементи певного суб’єктивізму, певної класової ідеології (ви, очевидно, саме це мали на увазі?). В ті чи інші періоди класовий суб’єктивізм навіть з’їдає художній еквівалент твору, робить цей твір злободневкою, метеликом, який живе один день. Це буває в часи, подібні до тих, що їх ми пережили — 17, 18, 19, 20 тощо роки. Це буває в той час, коли суспільство виростає із певних соціальних форм і через якийсь клас вибухає, щоб найти інші форми, коли мистецтво зіграло вже свою роль в підготовці до цього вибуху, коли сенс цього вибуху ясний і мистецтву очевидно нічого робити. Отже, і митець тоді являється тільки п і д р у ч н и м, не творцем, бо його волю паралізовано волею його класу, якому ясний сенс боротьби і який шукає фізичної підтримки. От чому поети й художники цього часу були смішні й непотрібні.

Але от вибух відбувся. Старі соціальні форми зруйновано, народжується нове суспільство в нових формах. Революційний клас шукає дороги в майбутнє в ім’я всього людства (ми підкреслюємо «людства», бо класовий егоїзм має своє виправдання остільки, оскільки він є революційним, прогресивним фактором). Тут і випливає знову на поверхню мистецтво. Воно мусить служити революційному класу, але не як «класу для класу», а як «класу для людства». Це його історична місія в класовому суспільстві. В цьому сенсі воно й є «категорією ідеологічною», і тільки в цьому.