«Мистецтво є діяльність, що виявляє образи митця (його «мікрокосми») у присутній для спостереження інших форм і що має за мету викликати в цих інших сполучені з даними образами переживання» (ст. 38).

От та «формула», що її, як і ще один зразок визначення мистецтва (наче визначень мільйони і наче кожна людина мусить вмістити в собі ці мільйони… Ну, й плутаник ви, тов. Пилипенко! — М. X.), — от та «формула», яку приводить наш усердний компілятор. Як бачите, «формула» страшенно туманна — типовий зразок ідеалізму, який уміє так говорити, що його простий смертний ніколи не зрозуміє. Але оскільки ми не прості смертні, а все-таки «академіки», то й зрозуміти «нам полагається по чину».

Коли Плеханов говорить, що мистецтво є пізнання або метод пізнання життя, то цим самим він каже, що в м и с т е ц т в і   с х о в а н о   п е в н у   с о ц і а л ь н у   д и н а м і к у, яка тривожить неспокійний дух людини, і тим підштовхує цю людину і людськість вперед, далі, в ті «невідомі обрії загірної комуни», які так не подобаються нашому ідеологові.

За Шмідтом, виходить навпаки. На його погляд (і, значить, на погляд тов. Пилипенка, оскільки він погоджується з ним) мистецтво є всього-на-всього «діяльність, що виявляє «мікрокосми» митця», себто його обмежений світ, для того, щоб… «викликати переживання». І тільки? І тільки! Ах, Боже мій, це ж безпардонний ідеалізм, продиктований дрібною буржуазією. Бо що значить «викликати переживання»? Хіба славетний Вертинський не викликав їх? Хіба ви спокійно проходите повз образної парканної «поезії»? Пізнавати життя — значить творити якесь громадське діло, а борсатись в самих «переживаннях» — значить… проповідувати мистецтво для мистецтва, значить затуманювати соціальну роль художника.

Тов Пилипенко і сам незчувся, як попав в лабети українського своєрідного формалізму, який кидається то в l’art pour l’аrt, то в цілковите ліквідаторство.

Такий Шмідт (чи то пак тов. Пилипенко) в своєму першому визначенні. Друге визначення, як відомо, визначається першим, бо ж вище себе все одно не підскочиш. І коли потім наш друг намагається підперти свого випадкового й непродуманого Шмідта Полонським і Лелевичем, то це виходить трохи смішно, бо жодний з них не є для нас авторитет, це — по-перше. По-друге, і Полонський, і Лелевич ніколи й нічого не мали спільного з туманопускателем Шмідтом. А втім, будемо ясніш говорити: в області естетики для нас єдиний авторитет — це Плеханов. Навіть тов. Бухарін (нате вам козир, Сергію Володимировичу!), який, подавши своє порівнюючи вдале визначення мистецтва, раптом погоджується з визначенням Л. Толстого, — навіть його ми ставимо під знак запитання. Це не зарозумілість, а ясність думки. Так-то, дорогий товаришу! І вам залишається тільки подати «голос з місця: — і звідки отака напасть на нашу Полтавщину!» Це іронізує романтик Семенко, але в цій іронії ми відчуваємо віру, що наша країна нарешті найде своє визначення і що це визначення рішуче й назавжди покінчить з безграмотною «малоросєйщиною».

Але той час в далях (він прийде, в і н   м у с и т ь   п р и й т и — віримо!), а сьогодні тов. Пилипенко дає мистецтву ще одне визначення. Проте про нього в слідуючому розділі.

III. Так що ж таке, нарешті, мистецтво?

Во саду ли, в огороде собачка
бежала… начинай сначала…

Отже, щоб розв’язати проблему організації літературних сил, для цього і справді треба вияснити, що таке мистецтво. Товариш Пилипенко врешті зрозумів це, але, зрозумівши, як бачимо, не попрацював над собою, а не попрацювавши, поліз в ідеалістичну гречку. Як відомо, кожна соціальна група має свій погляд на мистецтво, отже, й наше завдання — дати йому таке визначення, щоб воно відповідало і с т о р и ч н и м завданням пролетаріату. І для цього зовсім не треба плутатись в шмідтівських туманах. Для цього треба подумати, попрацювати. І нам би легше було: одна справа обстрілювати якогось «енка» і зовсім інша — самого папашу… (якось неприємно).

Тов. Пилипенко і сам почував, очевидно, що всі його визначення «шкутильгають на всі чотири» і що це для вдумливого читача з першого рядка ясно. І, почуваючи це, він зробив такий «ловкий ход»:

«З усіх формул марксисти одначе виводять загальну, що на цій усі сходяться: «за допомогою мистецтва клас пізнає себе, тим самим приводячи в систему свої емоції, почуття, організуючи і виливаючи їх у певну класову психологію», т о б т о   м и с т е ц т в о — ц е   н а с а м п е р е д   і д е о л о г і я».

Сказавши це, тов. Пилипенко додає з величезним задоволенням і, очевидно, розправляючи вуса: — «А хай мені докажуть, що це вульгарний марксизм!» — В одному пункті ми вже доказали, подбаємо доказати й тут.

Одне вже те, що цією «формулою» підперто попівський ідеалізм Шмідта, — одне вже це є вульгарний марксизм. Але що ж таке ці нові філософські міркування? По-перше, те, що сказано у Полонського й приведено нашим теоретиком, що на ньому «сходяться всі марксисти», н е   є   ф о р м у л а,   а   т е,   щ о   в и т і к а є   з   я к о ї с ь   ф о р м у л и. Починається воно: «за допомогою…» і кінчається… «психологією». Далі ж напряглася пилипенківська «отсебятинка»: «тобто мистецтво — це насамперед ідеологія».