Що таке пізнання? Пізнання є соціальна категорія, що за її допомогою людство через революційні класи йде вперед, в майбутнє. Отже, оскільки це так, остільки п і з н а н н я   є   н а й р е а л ь н і ш е   б у д і в н и ц т в о. І тільки. І додати до нього «щоб будувати» значить або не розуміти, що таке пізнання (нагадуємо логічний протилежний висновок: «пізнання, щоб руйнувати»), або сказати: «мистецтво є найреальніше будівництво, щоб будувати». І те, й інше — абсурд.

Але в чому ж тут справа? Чому тов. Пилипенко ніяк не може розлучитись з «будуванням»? На це дає відповідь наша друга стаття «Камо грядеши» і той же Плеханов.

Як і всі утилітаристи й «просвітителі», «плужанський» ідеолог думає, що мистецтво, з одного боку, втілює ідею прекрасного, з другого, і головним чином, — висловлює наші поривання до правди, до добра, до кращого побуту і т. д. Іншими словами, він висовує й підкреслює практичний бік справи і для цього поділяє неподільне. Звідси й «формула»: «мистецтво є пізнання, щоб будувати». Він намагається звузити роль пізнання, а звідси й мистецтва, до ролі злободневних практичних завдань, до ролі підсобного фактора в тому чи іншому бюрократичному апараті, що «правду й добро» шукає перш за все в циркулярі.

Плеханов розумів це і називав такий кекуок «теоретичною помилкою». Він казав, що коли «твір мистецтва п о р у ч з ідеєю прекрасного, — себто незалежно від неї, — висловлює також певні моральні чи практичні поривання, то критик має право скупчити свою увагу саме на цих пориваннях, залишаючи збоку художність».

«Тоді критика приймає моралізуючий характер». Він говорив, що «наше розуміння про прекрасне само «проникається» вищезгаданими пориваннями і само висловлює їх, і тому не можна поділяти на окремі частини те, що органічно неподільне».

Тов. Пилипенко пише: «Наша доба являється «просвітительською». Так це чи ні — поки що знак запитання, але сьогодні мусимо констатувати, що визначення нашої доби «просвітительською» — не порожня фраза, Плеханов так і сказав:

«Подібні «теоретичні помилки» (щодо визначення мистецтва) бувають з критикою в «просвітительні» періоди».

Як бачите, формула «мистецтво є пізнання, щоб будувати» — формула «просвітителів». Що ж таке «просвітительство» нашої доби, ми будемо виясняти далі. З цього вияснення ми побачимо, що своє коріння воно бере на столипінських «отрубах». А оскільки це так, той може сказати:

— Це вже, Сергію Володимировичу, маленький скандал, з якого не один пан Донцов буде реготати. «А-я-я-я!» — Можна повторити рефрен М. Хвильового («ми вас не хочемо підозрювати в цьому»). Ви вгрузаєте в таку широчезну калошу, з якої й не вилізете. Треба було б в словник подивитись, перш ніж полемізувати й своїм знанням хвалитись.

Отже, залишається по-нашому, по-плеханівському: «мистецтво є пізнання життя». І тільки. В цьому — уступки ніякої! Хай тов. Пилипенко «плутається в хащах», шукаючи якоїсь іншої «формули». У нас ця формула єсть. Хто вносить в неї корективи, той свідомо чи несвідомо творить реакційне діло. Це та маленька «дрібничка», що розколола в свій час соціал-демократію на більшовиків і меншовиків. Тов. Пилипенкові розколоти нас не вдасться, бо ми віримо, що він виплутається-таки з «хащів». Будуй без пізнання — це сьогоднішня формула дрібного буржуа селянського непу, писали ми і доказували в «Камо грядеши». Отже, затемнювати роль пізнання на користь, «єхидного» «будування» м и   н е   д о з в о л и м о   о с о б л и в о   т е п е р,   в   н а ш у   с к л а д н у   п е р е х о д о в у   д о б у. Бо це затемнювання має глибокі причини соціального характеру.

Звичайно, нема нічого кращого, як подати якусь справді-таки «беліберду» з якогось Жураковського, що випадково лежав на столі, і сказати:

«Оця беліберда — зразок того, що подають нашій молоді ідеалісти-«с п о г л я д а ч і».

Але хіба це рятує становище? Це тільки ще раз підкреслює, що Пилипенко, вигадавши марксистськи безграмотну й «просвітительськи» послідовну формулу — «мистецтво є пізнання, щоб будувати», о р г а н і ч н о   й   п о з а с в і д о м о   п р о т и в и т ь с я   п і з н а н н ю. Ніяк він не може зв’язатись з Плехановим, який переконував, що життя пізнається с п о г л я д а л ь н и м хистом. Ні, тут безперечно якась недоладність.

А недоладність ця витікає ще й з того, що не можна вивчати мистецтво по одній брошурі плутаного і зовсім не марксиста Ф. Шмідта, яку до того ж прочитано наспіх. Історія цієї ерудиції приблизно і очевидно така. В попередньому номері «Культури і побуту» було вміщено рецензію Горбенка на книжку «Искусство». Тов. Пилипенко, перечитавши її, наткнувся на ту інформацію, що Шмідт висовує своєрідну циклічну теорію. Оскільки ж Хвильовий теж «борсається» в циклах — треба ознайомитись з цією працею. І ознайомився. Звідси й такі величезні цитати, такі величезні, аж соромно.

Але що ж «цінного» найшов наш друг у цій брошурі? Перш за все, одразу двоє визначень — туманних і плутаних, як і сам Жураковський, що, зі слів тов. Пилипенка, подає «ідеалістичну беліберду». А чому його «точка зору біосоціологічна (до речі) наближається до марксистського розуміння», це тільки нашому ідеологові відомо. От його перша «формула»: