Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс.
У в с я к о м у р а з і н е н а р о с і й с ь к у. Це рішуче і без всяких заперечень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво — це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріату нам і без московського мистецтва відомі, навпаки, ці ідеї ми, як представники молодої нації, скоріш відчуємо, скоріш виллємо у відповідні образи. Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми. Тов. Буровій гадає, як і кожний москвофіл-«європенко», що ми «з огляду досягнень російської післяреволюційної літератури топчемось десь далеко позаду». Цього б ми не сказали, бо ж не халтура Гладкових та інших новоявлених Львов Толстих буде конкурувати з нашою молоддю. Але справа не в цьому. Що це доказує? Те, що ми не утворили ще геніальних речей? Це доказує, що ми не встигли взяти справжнього курсу, це доказує, що коли нас, молодих, вже зараз рівняють зі «старими» росіянами, то, очевидно, нічому вже нам учитись у них. Очевидно, «в конечном счете», вони пасуть задніх. Що таке Європа, ми знаємо, знають це і наші читачі. І коли тов. Буровій досі не знає, то хай приїжджає до Щупака чи то Пилипенка — вони йому розкажуть.
Дуже цінне побажання прислав нам на Україну Буровій: мовляв, учись європейських мов, бо «лише тоді будеш цінним «енком». Справедливо він обурюється й проти Зерова: мовляв, чому не знаєш ще киргизької! Шкода тільки, що він не спитав, скільки мов знав його московський Господь Бог В. Бєлінський. А знав він от скільки: жодної!
Правда, пікантно, дорогий товаришу «європейко»? Але що це значить? А це значить, за вашою кваліфікацією Бєлінський «не годиться в провідники до Європи». Хто це не годиться? Бєлінський? Та ви ж нам допіру радили у нього учитися! Де ж тут логіка?
Але справа і не в цьому. Тов. Буровій страшенно на нас обурюється: мовляв, замовчуємо «значення російської літератури». Він так і пише: «Я не буду замовчувати свого обурення» і т. д. Він з обуренням інформує нас заднім числом зі своїх московських задрипанок, що «Достоєвський заволодів думкою цілої Германії», що і т. д. В ім’я російської літератури він готовий уже штовхати нашу молодь в достоєвщину.
От так «європейко»! Де там він в Москві побачив «процес літературного відродження» — хто його знає. Але все-таки він ніяк не второпає, чому московське мистецтво сьогодні не може переживати «процесу відродження» і чому нам не можна наслідувати Достоєвського. Що російська література є одна із найкваліфікованіших літератур — це так. А л е н а ш ш л я х н е ч е р е з н е ї. Коли сьогодні «московська література» — це ті джерела, з яких черпають «європенки», то завтра вони узнають, що М. Зеров незрівнянно вище стоїть в своїх перекладах російських Жуковських (див. рецензію проф. Білецького). Нарешті, вони узнають, що кінець прийшов не тільки «малоросійщині, українофільству й просвітянству», але й задрипанському москвофільству.
Досить «фільствувати» — «дайош» свій власний розум! Коли ми беремо курс на західноєвропейське письменство, то не з метою припрягти своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Європу ми поїдемо учитись, але з затаєнною думкою — за кілька років горіти надзвичайним світлом. Чуєте, москвофіли з московських задрипанок, чого ми хочемо? Отже — смерть достоєвщині! «Дайош» культурний ренесанс!
Нашій статті finis. Апологети писаризму ще раз пройшли перед нами. Але що ж таке писаризм? Писаризмом ми називаємо те явище в нашому житті, що його виховують писарі від мистецтва. Цей оригінальний апарат бере на себе місію паралізувати волю активного суспільства. Писаризм — це є брунька від масовізму, це є рідний брат дрібної буржуазії.
Точка.
Р. S. Пробачте: ми так і забули про кримінальну справу з літератором Миколою Хвильовим. Отже, просвітянська публіка страшенно нервується: мовляв, парвеню — і на тобі «потрясає основи пролетарської літератури». Отже, треба нарешті розшифрувати цю таємну особу. Подивимось, що він тоді заспіває? Словом, почтенні громадяне нашої республіки скоро будуть читати таку афішу:
— Увага! Увага! Увага!
На днях буде знято «чорну маску» з всеукраїнського чемпіона полеміки Миколи Хвильового (вхід безплатний)… хоч знято буде, правда, і не по правилах циркової боротьби, бо, як відомо, машкару тоді знімають, коли супротивника положено на дві лопатки, тут же маємо навпаки: спершу знімемо, а потім вже положимо.
Примітка рукою Хвильового на афіші:
«Даремно турбуєтесь: не положите і знявши!.. А втім, може, й є рація: недарма я думаю тікати за кордон».
______________
1 ЛНВ. — 1925. — № 12 (приміт. упор.).
2 Безконечно (латин.).
3 Коли це неправда, тоді це велике відкриття (іт.).
4 Отже (латин.).
5 Між іншим, хай Савченко й Загул ще діють, на них ще прийде час — М. Х.
6 Незвідана земля (латин.).
7 Крізь терни до зірок (латин.).