Визначення мистецтва є одна із таких ідеологічних передпосилок, і в ній тов. Пилипенко зарекомендував себе справжнім ідеалістом, себто тією людиною, яка о б’ є к т и в н о мусить грати в дудочку дрібної буржуазії. Але й цей його ідеологічний погляд страшенно туманний і переконує нас, що плужанський ідеолог не почуває в собі певності. Таку ж непевність ми спостерігаємо і в другій передпосилці.
«Хвильовий, — пише Пилипенко, — плутає у своїх памфлетах два поняття: просвітянство і просвітительство, забуваючи, що наша доба являється добою «просвітительською» в найкращому розумінні цього слова».
Отже, «в найкращому розумінні цього слова». Запам’ятаємо. Цей обережний додаток, очевидно, недарма стоїть тут.
В своїх «Думках проти течії» ми вже виявляли, що таке просвітянство. «Просвіту» ми визначили як психологічну категорію позадницького типу, як антитезу до психологічної Європи, що з неї живиться куркуль. Що ж таке «просвітительство»?
Коли «Просвіту» ми можемо розглядати як постійну категорію відсталої психіки класового суспільства, то «просвітительство» є соціальне явище змінного типу. Тому й можна сказати: «просвітительство» не є «Просвіта», але воно не є й те, чим його мислить тов. Пилипенко. «Просвітительство» не можна розглядати поза часом і місцем, як «Просвіту», але своє визначення воно теж має і бере своє коріння на одному з «Просвітою» грунті.
Сказати «п р о с в і т и т е л ь с т в о» — з н а ч и т ь м а т и н а у в а з і п е в н и й к о м п л е к с і д е й, щ о в и з н а ч а ю т ь ц е п о н я т т я. Отже, назвати нашу добу «просвітительською» — значить надати їй, як ми побачимо далі, і певну політичну фізіономію.
Беремо за приклад «просвітительство» XVIII віку: на цьому «просвітительстві», як відомо, виріс т. зв. «освічений абсолютизм», себто певний напрямок в п о л і т и ц і європейських монархів (в п о л і т и ц і, ще раз підкреслюємо). Тоді, до речі, йшла справа про ліквідацію решток старого ладу, саме — середньовіччя (!). Цим прикладом ми не хочемо сказати, що «освічений абсолютизм» був для того часу реакційним явищем, ми хочемо підкреслити, що на «просвітительстві» могла вирости й п о л і т и к а європейських монархів.
Беремо другий приклад — «просвітительство» 60-х років у нас і в Росії. На цьому «просвітительстві» вже не ріс абсолютизм, зате росло на ньому народництво — фактор у суспільному житті, на той час, до речі, революційного характеру. Більше того: на ньому виріс й предтеча російського марксизму Чернишевський. Отже, з цього прикладу ми бачимо, що «просвітительство» 60-х років було вже підвалиною для п о л і т и к и потенціального есерівства. Інакше кажучи, в 60-х роках воно найшло свого апологета в особі дрібної буржуазії.
Таким чином, із двох цих прикладів ми бачимо, що «просвітительство» одного разу використовує абсолютизм, другого — дрібна буржуазія. Природно звідси витікає таке запитання: чи може ж його використати і пролетаріат? Тов. Пилипенко гадає, що може. Наш погляд — протилежний.
Отже, «просвітительство» є не тільки учоба, але й певна політика. Так? Так! Які ж тоді прикмети цієї політики? Як говорить елементарна політграмота, прикмети її такі: страшенна короткозорість і нахил до реформ в області господарчій чи то шкільній. Але найбільш за все характеризує «просвітительство» та атмосфера недовір’я до активного суспільства, яка завжди обволікає його. Всі ці прикмети, як бачимо, не можуть характеризувати нашої доби. Тоді припустимо, що «просвітительство» в потенції стане тією вихідною точкою, з якої ми будемо спостерігати нашу радянську дійсність. Але, зробивши таке припущення, ми мусимо подивитись у корінь справи. Інакше кажучи, ми мусимо найти економічно-соціальний грунт, що на ньому виростало «просвітительство». І тут, коли почнемо шукати цей грунт, то несподівано прийдемо до… столипінського «отруба».
Коли «просвітительство» 60-х років явно вигодовувалось на активності дрібної буржуазії і головним чином селянської, що шукала виходу із тісних рамок феодального ладу, з російського самодержавного абсолютизму, то західноєвропейське «просвітительство» XVIII віку виросло з тієї ж дрібної буржуазії, що найшла цей вихід в «освіченому абсолютизмі». Соціально-економічний грунт «просвітительства» двох періодів один і той же. Але тут справа не в цих двох періодах — «п р о с в і т и т е л ь с т в о» з а в ж д и в и з н а ч а є п о л і т и к у д р і б н о ї б у р ж у а з і ї, г о л о в н и м ч и н о м — с е л я н с ь к о ї, це говорить історія громадського руху. Отже, «просвітительство» завжди має дрібнобуржуазну природу. А оскільки це так, т о й в п о т е н ц і ї в о н о з д і б н е с л у ж и т и т і л ь к и с т о л и п і н с ь к о м у «о т р у б у». В свій час, в час боротьби з феодалізмом, воно, як змінний тип, відіграло прогресивну роль. В наш час, в добу диктатури пролетаріату, «просвітительство», як дрібнобуржуазна п о л і т и к а, являється реакційним явищем.