«Тут же мушу попередити читачів: я н е п р о п о н у ю ч о г о с ь н о в о г о».
Логіка, як бачите, не витримує критики, але філософія епохи тут як тут. І автор статті «Дайте слово» зовсім не «дурно гадає, що навіть твердокам’яний папаша опустив руки і не знає, як бути». Звичайно, «поважати і вслухатись в слова товариша завжди треба», звичайно, «історія потім розсудить і вкаже помилки кожного», а л е т е п е р, с ь о г о д н і, м и м у с и м о к о н с т а т у в а т и, щ о т о в. П и л и п е н к о п і д н а т и с к о м м і ц н о г о к у р к у л я ц і л к о м р о з г у б и в с я, з а г у б и в р е в о л ю ц і й н і п е р с п е к т и в и і н і я к н е х о ч е «п е р е ш и к о в у в а т и с ь». Треба щось одне: або нове, або старе. Або — або — іншого виходу нема і не може бути. В першому «шматі» (таки гнилої) ковбаси наш друг називає нас «братами» («теж зарозумілість»: наче піп з автокефалії), вважає нас і себе «будівниками однієї культури». Здавалось би, «перешиковуватись» внутрі цієї культури в певний час не тільки можна, але й «должно» (мовляв, «організаційні зміни неминучі»). Чому ж тоді він так турбується:
«Справа надто серйозна, щоб дозволити собі кидатись на якесь гасло (літакадемії, гуртки культурної самоосвіти і т. д.)».
Хіба наша літакадемія не стоїть на постулатах Компартії? Хіба гуртки мистецької самоосвіти ми гадаємо віддати якомусь сторонньому елементу? Хіба ми вже не «брати» сьогодні? Га? Де ж тут логіка, шановний Сергію Володимировичу?
А логіка тут єсть, і «справа дійсно серйозна», б о н а ш і р о з х о д ж е н н я і д е о л о г і ч н і (ви цілком справедливо думаєте), і вже ми не «брати» з вами, доки ви не зрозумієте, що попали в лабети глитая. Найдемо в собі мужність сказати це, як найдемо далі вмілість «доказати» цю просту й ясну істину.
Отже, покиньмо «киви-морги» на «надзвичайну люб’язність попутників» (також люб’язність і в Пилипенка є, тільки до «захеканців»), не будемо говорити про «презирство до комуністів» (таке презирство і в Пилипенка є, тільки до комуністів із ВАПЛІТЕ), про «Маланюків та Донцових, які руки потирають з нашої склоки» (оскільки це не склока, то й хай потирають), про скарги, що Хвильовий дуже лається, бо ж він, Пилипенко, «трошки не такої мови вживав» (ще б пак: «літературний піп», «несвідомий дурень», «свідомий провокатор» і т. д. — мова воістину «не така»), покиньмо «туманну теорію вітаїзму та «азіатський ренесанс», який «може замолоду луснути» (недарма ж ми прохали не чіпати цієї «історії», як чужої даним суперечкам), не будемо говорити й про ті «обставини», що не давали нашому другу в свій час висловитись на сторінках «Культури і побуту», бо «обставини» ці ясні: політика річ слизька, її мистецтво річ тендітна і треба її знати. Покиньмо поки що й питання про кризу, що його зовсім не до місця вліплено в цей розділ (до речі, вінегретна будова статті страшенно заважає вдуматись; отже, товариші «плужани» мусять бути вдячними нам, що ми цей меморандум приводимо до порядку). Отже, не будемо говорити про це. Перейдемо до суті першого розділу, який, як відомо, трактує мистецтво, який мусив бути передмовою до дальших висновків і який, за відсутністю в автора відповідного знання, грає роль туманопускателя (від слів — «пускати» і «туман»), щоб не видно було, чого автор хоче, і щоб видно було, що автор страшенно «вчений».
Отже, «чого не договорює Хвильовий», тов. Пилипенко поки що не сказав нам, але зате він сказав:
«Безпідставно накидають мені формулу — «мистецтво є будування життя» проти ясної плеханівської, марксистської «пізнавати, щоб будувати» (див. мою статтю в № 4 «Плужанина» — «Від агітації до пропаганди»).
Як бачите, наш друг уже викручується, йому вже сказали, очевидно, що єдиний марксистський теоретик мистецтва є не хто інший, як Плеханов. Він зрозумів нарешті, що без визначення мистецтва до організаційної проблеми підійти не можна. Але, зрозумівши все це, він влітає в такий скандальний ляпсус, який йому й не снився. «Це один із прикладів зарозумілості С. Пилипепка, це тон його памфлетів (ось почитайте-но, я всіх вас повчу й навчу)».
Отже, зі слів плужанського ідеолога, мистецтво, за марксистом Плехановим, є «пізнавати, щоб будувати» (див. мою, Пилипепкову, статтю в № 4 «Плужанина»). Словом, сказано добре. Та не добре виходить, коли ми розгортаємо відповідний том цього ж таки марксиста Плеханова: з нього, з цього тому, ми узнаємо, що такої нісенітниці великий філософ ніколи не говорив і не міг сказати. І зовсім надаремно турбується № 4 «Плужанина» — Плеханов залишиться Плехановим. Бо й справді: коли ми кажемо «пізнавати, щоб будувати», то логічно мусимо припустити й протилежне: «пізнавати, щоб руйнувати». Іншими словами: пізнання має дві вдачі — однією руйнує, другою будує. Отже, консеквентно ми мусимо дійти до такої софістики: оскільки пізнання має дві вдачі, то хіба митець пізнає тільки для того, щоб будувати? Хіба він не пізнає для того, щоб руйнувати? Конкретно: хіба пролетарський митець з буржуазної країни пізнає для того, щоб будувати цю буржуазну країну? Такі запитання мусять посипатись зо всіх боків, і на них треба відповісти. Але відповісти на них не можна, бо вони витікають з хибної предпосилки.