Таким чином, ми знову підійшли до колишнього запитання: невже ж нашу добу можна назвати «добою просвітительською», хоч би й «в кращому розумінні»? Невже ми нічого кращого не придумали, як повернутись до XVIII віку чи то до 60-х років? Ми бачимо, як тов. Пилипенко брикається: мовляв, не те я хотів сказати. Але не вибрикається він, б о т у т с п р а в а н е с т і л ь к и в т о м у, щ о н е м о ж н а в ж и в а т и т е р м і н, я к о г о н е р о з у м і є ш, а в т о м у, щ о, н а з и в а ю ч и н а ш у д о б у «п р о с в і т и т е л ь с ь к о ю», т. П и л и п е н к о т и м с а м и м б е з п а р д о н н о з м а з у є ї ї к л а с о в и й з м і с т. Ми переживаємо добу мирного будівництва — це так. А л е ц я д о б а н а з и в а є т ь с я д о б о ю «п е р е д и ш к и», д о б о ю н е «п р о с в і т и т е л ь с т в а», а д и к т а т у р и п р о л е т а р і а т у. Це треба завжди й чітко підкреслювати. Що наша доба є доба п р о л е т а р с ь к о г о з а г л и б л е н н я й учоби — це так. Але між пролетарською учобою й туманним «просвітительством» — велика прірва. Наше визначення тримає суспільство в напруженні, ваше — породжує ліквідаторські настрої, змазує революційні перспективи, затушовує класовий зміст нашої доби і затушовує, до речі, дуже усердно. Отже, перша ідеологічна передпосилка (ідеалістичне визначення мистецтва) найшла собі підтримку в другій передпосилці («просвітительство»). Отже, все йде, як по маслу. Жодної зачіпки. І нічого, дорогий Сергію Володимировичу, гніватись на нас.
Колись небіжчик Блакитний частенько любив повторювати на адресу тов. Пилипенка: «Дядько хитрить, але він перехитрить самого себе». Так і сталося: перехитрив! Ігноруючи порадами молодої пролетарської інтелігенції, наш друг і сам незчувся, як попав у коло великих протиріч. Селянське оточення визначило «твердокам’яного папашу» проти його сильної волі.
Це одне із перших і знаменних попереджень. Про це прийдеться подумати й тов. Щупаку. (Цікаво: чи підпишеться він під «Камо грядеши»… чи то пак під «просвітительством» і Шмідтом?)
Отже, «просвітительство» є постулат столипінського «отруба». Селянський неп вимагає саме такого визначення нашої доби. Він вимагає туманного терміну, який би відповідав «будуванню, щоб будувати», який би затемнював пізнання, — те саме пізнання, що в ньому горить неспокійний дух осінньої революції. «Просвітительство» це — «на Шипке всьо спокойно», це — неп «всерьез, надолго» і… «навсегда». «Просвітительство» це — «куркуль — потенціальний пролетаріат», це — ніякого класового антагонізму!
Як бачите, ми розуміємо, що таке «просвітительство». Це — не «Просвіта» — так! А л е с ь о г о д н і ц е є с к л а д о в а ч а с т и н а «П р о с в і т и». Ця друга ідеологічна передпосилка мусить до того ж і страждати на обмеженість, на короткозорість і послідовно вести до ліквідації мистецтва. Оскільки її економічно-селянський грунт бере свій початок на столипінських «отрубах», остільки і ця передпосилка не помириться з істинним, не реформістським, революційним призначенням мистецтва, а, значить, і самим мистецтвом. Але коли обидві передпосилки носять такий реакційний характер, то, очевидно, і самі організаційні міркування такі ж плутані і страждають на ту ж саму дрібнобуржуазну обмеженість.
Нумо, перевіримо своє припущення!
V. Веселі «критерії»
Ques à cо? (Що це?)
(Провансальська приказка,
що з нею Бомарше
стежив за Мареном).
От на яких «критеріях» зупиняється тов. Пилипенко, встановлюючи «систему розподілу літературних сил»: професійний, мистецько-формальний, групово-журнальний і… «пустити митців напризволяще». Почнемо з останнього:
«Може, і взагалі ніякої організації літературних сил не треба? Є прихильники й такого погляду. Вони беруть відому цитату т. Бухаріна про анархічну конкуренцію (її наводить і Хвильовий) і з неї роблять висновки…»
Така постановка питання, на погляд нашого опонента, не витримує ніякої критики, бо «в процесі боротьби не можуть не сходитись для спільної акції співзвучні елементи». Тов. Пилипенко захищає Бухаріна від «вільної» трактовки Зерова й Хвильового і бере на себе роль, так би мовити, адвоката. Він запевняє: зміст бухарінської цитати той, що тут, мовляв, йде справа «взагалі про пролетарських письменників». Що це таке «взагалі», і сам наш друг не розуміє, тому й додає кінець кінцем: його, мовляв, бухарінські, міркування були тільки «реакцією» і до них серйозно ставитись не треба. Мовляв, визнав же автор «такого погляду» свої помилки на останньому партз’їзді? Чому ж йому не визнати й цієї!
Але тут справа далеко простіша, і Бухарін зовсім не має потреби в «адвокатах»: його погляди на мистецтво ясні для кожного, хто на справу хоче подивитись об’єктивно. За кілька рядків тов. Пилипенко каже, що «конкуренція поодинці може бути тільки в хаотичному буржуазному виробництві», і тут же додає: «в буржуазному виробництві ми мали і маємо такі об’єднання, як «Радянство», «Хатянство», «Дзвін», «Русская мисль», «Літературні особняки» і т. д. Іншими словами, він одразу ж попадає в зачароване коло протиріч. З одного боку, він лякає нас, що анархічна конкуренція «поодинці» характеризує «буржуазне виробництво», а з другого, згадавши про буржуазні угруповання, — запевняє, що буржуазне мистецтво не обходилось без організацій («Дзвін», «Хатянство» і т. д.). Виходить, анархічної конкуренції не було і в буржуазному суспільстві? В чому ж тоді справа, Сергію Володимировичу? А справа в тому, Миколо Григоровичу, що я, Пилипенко, підходжу до мистецтва як зразковий вульгарний марксист, бо я трактую його, за попівським ідеалістом Шмідтом, як «виробництво». — Не робить це вам честі, Сергію Володимировичу, бо пора вже вам розумітись на діалектиці. Буржуазні ідеологи були хитріші за вас, вони знали, як поєднати в мистецтві анархічну конкуренцію з ідеологічними угрупованнями. Знав це і тов. Бухарін, викидаючи своє гасло.