Як відомо, і наша боротьба почалася з того, що якийсь «енко» вилаяв поему «Я». Наш друг Хвильовий «образився» й пішов у контратаку. Спалахнула баталія. Чим вона скінчиться — поки що невідомо. Але, підсумовуючи, треба сказати: з першої завзятої сутички вийшли переможцями ми. Це констатують два таких приємних факти. Перший — наш особистий гонор примусив вийти на чисту воду, так би мовити, підсвідомі і — тим самим закулісні думки наших супротивників (про ці думки річ буде далі) і другий — той же особистий гонор привів деяких «бійців» стривоженої «Просвіти» до стану цілковитої розгубленості. Це посвідчує хоч би та ж кримінальна справа з літератором Миколою Хвильовим, особою темною і таємною (про цю «кримінальну справу» ми будемо говорити в другому розділі).
А втім, «прошу пробачення в читачів (рефрен Пилипенків) за цей полемічний відступ і вертаю до теми».
Вже в першій своїй статті в «Камо грядеши» ми підкреслювали класовий характер наших розходжень, висунувши тезу про Європу й «Просвіту» і заявивши в тій же статті, що пора вже нам подумати про наслідки українізації і про ідеологічні впливи куркульні. Така постановка питання страшенно не подобалась тов. Пилипенкові, бо вона примушувала його висловитись до кінця. Він же цього не хотів, і зовсім не «через надзвичайну цнотливість того часу» (як це він пише у своєму «другому шматі»), часи ці були для всіх нас однакові, а тому що розумів: сказати щось про мистецтво — нема пороху, сказати ж щось певне про ідеологічний зміст наших суперечок — небезпечно. Він інстинктивно відчував, що послідовність може привести його до несподіваних висновків. Так він і написав напередодні випуску свого знаменитого меморандуму:
«Отож, кінчаючи, чую неминучу поразку. Може, на другий раз краще витанцюється. Цей шмат щось не теє, і все класи та класи. Обридло…»
«На другий раз» «витанцювалось», але витанцювалась, як ми побачимо далі, своєрідна програма, що її ми так довго чекали. Саме так і мусило бути: «література є свічадо, в якім тремтить ритм національної душі», — говорить пан Донцов і говорить цілком справедливо. Отже, коли ми внесемо до цієї формули свої корективи (мовляв, ця душа не є вже моноліт), то вийде, що кожна частина, поділившись, затремтіла по-своєму. І наше завдання — пильно спостерігати всі ці тремтіння і не довіряти їм навіть тоді, коли вони одного, хоч би й комуністичного, походження. Тут відповідь дуплетом: і Щупакові, і Пилипенкові, які гніваються, що їх Хвильовий криє «матом» (очевидно, заслужили, друзі!). І коли він не криє тим же «матом» хоч би того ж Донцова, то, мабуть, зовсім не тому, що останній сказав йому кілька компліментів. Тут «характерність» дуже простенька: коли треба буде і будуть на те можливості — будьте покійні, — ми найдемо місце не одному пану Донцову у «штабі Духоніна», але ми також уміємо й поважати розумних ворогів.
А втім, до справи. Всю нашу енергію присвятимо сьогодні трьом: С. Пилипенкові, С. Щупакові і К. Буровієві. Оскільки ж тов. Пилипенко є все-таки центром всього цього руху, — перше слово йому й про нього.
II. Що ж таке мистецтво?
В вопросах, касающихся развития идеологий,
самые лучшие знатоки экономической
структури общества окажутся подчас
бессильными, если не будут обладать некоторым
особым дарованием, именно
художественным чутьем.
Г. Плеханов
Назва статті така: «Проблема організації літературних сил», «Другий шмат (чому не клапоть або галушка? — М. X.) дискусійної відповіді». Автор — відомий плужанський ідеолог т. С. Пилипенко. Написано статтю з композиційного боку не зовсім вдало: розхристано (це і сам її творець визнає), а поділяється вона на, так би мовити, три частини. В першій — наш лідер виясняє свої погляди на мистецтво, в другій — поставлено проблему організації літературних сил, в третій — політичні міркування й відповідні висновки в зв’язку з «кризою». Все це — повторюємо — не систематизовано, так що малодосвідчений читач буде тут плутатись іn іnfinitum2.
Отже, подивимось, що там написано, і подивимось, чи не помиляємось ми, ставлячи так різко питання. Може, і справді тов. Пилипенко «поволі зрікається своїх поглядів» («я поволі частково, — пише він у другому «шматі», — зрікаюсь деяких своїх поглядів під обстрілом супротивників»).
Як пам’ятають наші читачі, ватажок масовізму починає свою історичну статтю обіцянкою «рухати життя вперед», «бути його, життя, активним чинником», «дивитись на його перспективи», «кликати кудись далі, до кращого на думку автора» (прямо-таки до «невідомих обріїв»), кликати навіть… «д о н о в о г о». Словом, романтика «першого сорту». Більше того: він погоджується, що «неминучі у нас організаційні зміни».
Це говорить в ньому революціонер — та людина, яка ще не розгубилась і відчуває на собі директиви пролетаріату.
Але в той же момент осередок (той самий, що визначив свідомість), як Мефістофель, нашіптує: «що ти, брате, не туди попав!» І Пилипенко пише: