Тут ми, власне, і скінчили б з визначенням мистецтва, коли б т. Пилипенко не зачепив митця. За ким же знову рече наш ідеолог? Знову за Шмідтом і знову величезною цитатою. І притягне він цього самого Шмідта на тій підставі, що я, Пилипенко, «майже погоджуюсь із ним», і на тій, що справа не в справі, а гарно придумано (і італійці, коли хочуть показати свою «образованість», в даному випадку, здається, так говорять: «[se] nоn è vero è ben trovato3»).
Так от:
«Ті (каже Шмідт), кому вдасться володіти мистецтвом якнайкраще, і хто через це може обслуговувати продуктами своєї творчості інших, даючи їм готові формули для виявлення їхніх переживань, — називаються митцями».
Тов. Пилипенкові таке визначення страшенно подобається, тим паче, що воно страшенно немудре, і тим паче, що, висловивши його, можна сховатись за «авторитет» Шмідта. Але оскільки цей авторитет липовий, то й вийде: піп — це той, кому вдалося оволодіти попівством, і хто через те може обслуговувати продуктами своєї творчості інших, даючи їм готові формули для виявлення їхніх переживань. Музи́ка — це той, хто оволодів музикою і т. д. Словом, різниця між попом і митцем та, що перший оволодів попівством, а другий — мистецтвом. Але хто такий піп і хто такий митець, так і залишилось неясним, особливо коли взяти до уваги, що ми не маємо визначення ані попівства, ані мистецтва.
«Тому й треба пам’ятати, що мистецтво професіоналів митців від мистецтва не митців відрізняється тільки кількісно, а не якісно».
Словом, Шмідт запевняє тов. Пилипенка, що його, Пилипенків, памфлет відрізняється від якогось памфлета Вольтера «тільки кількісно, а не якісно», і наш друг готовий вже йому, Шмідту, співати дифірамби. Ні, дорогий товаришу, «се лев, а не корова», не довіряйте! Їй-бо, бере «на арапа». Хоч як це й дивно, але митець неодмінно і принаймні мусить бути талановитою чи то геніальною людиною. Принаймні. З бездари й мільйон Шмідтів нічого не зроблять. Це — як аксіома, не «самозакоханість» це, тов. Пилипенко, є я с н і с т ь д у м к и.
Інша справа, коли ви цитуєте т. Леніна, що мистецтво, мовляв, «належить народові і повинно входити в саму гущу працюючих мас». Це цілком справедливо. Але не помиляється й Хвильовий, коли каже, що «мистецтво для розвинених інтелектів». Що значить «розвинений інтелект»? Це зовсім не значить, що це той, якого визначає курс університету Св. Володимира. Це й не той інтелект, що вилежується під боком «баби» і знає дорогу тільки до «сороковки», не той, що висиджується у пивних чи то день і ніч шпацірує по бульварах (будь то селянин, робітник, радянська баришня чи то «освічений» піжон). Це той інтелект, який намагається стати на рівень соціально-побутових можливостей своєї доби. Ц е і н т е л е к т п е р ш з а в с е а к т и в н и й. Для нього й мистецтво. І нічого тов. Пилипенкові брати роль «народного» адвоката. Ми розуміємо, що таке народ. Колись великому сатирику й народолюбцю Салтикову-Щедріну закидали презирство «до народу». Він так відповів:
«Непорозуміння відносно глузування мого над народом, як здається, виникає тому, що рецензенти мої не відрізняють народу історичного, себто того, що втілює ідеї демократизму. Перший оцінюється і набирає співчуття в залежності від того, як і що він зробив. Коли він породжує Бородавкіних і Угрюм-Бурчеєвих, то про співчуття не може бути й мови; коли ж він виявляє потяг вийти із стану несвідомості, тоді співчуття до нього являється цілком законним, але міра цього співчуття все-таки обумовлюється мірою зусиль, що робить їх народ на путі до свідомості. Щодо народу в сенсі другого визначення, то цьому народу не можна не «співчувати».
Цією довгою цитатою ми гадаємо назавжди покінчити справу з «народними» адвокатами, і хоч скільки б тов. Пилипенко наводив цитат із т. Зінов’єва і резолюцій партз’їзду, ми народ все-таки будемо поділяти на народ і «народ». Бо один народ візьме мистецтво, а другий — покрутить з нього… цигарки. Служити цьому останньому народу ми будемо… в лікнепі.
«Все це (воістину) треба мати на увазі, розв’язуючи проблему організації літературних сил».
* * *
Пробачте: ми обіцяли в другому розділі розповісти про кримінальну справу з літератором М. Хвильовим. Але тут уже й третій кінчився, а справи нема. Отже, прошу. Просвітянська публіка страшенно нервується: як це так сталося, що якийсь парвеню (sіс) «потрясає основи пролетарської літератури?». Мовляв, тут щось не ладно. Треба… Ну, словом, про те, що треба, ви узнаєте в дальших розділах.
IV. «Просвітительство» як просвітянство
Загасіть вогні минулих днів.
У попіл викиньте докурену
життя цигарку.
Юліан Шпол
Всякі організаційні міркування завжди тісно зв’язані з певними ідеологічними передпосилками. Це і сам тов. Пилипенко визнає, посилаючись в даному випадку на авторитет Леніна. Отже, вияснення ідеологічних передпосилок і є перше завдання кожної із «ворожих» сторін. Тільки через це вияснення ми врешті доб’ємось, хто із нас стоїть на непевному шляху, хто із нас о б’ є к т и в н о одірвався від пролетаріату.