ЧУПРИ́НА, и, ж. Волосся на голові людини (перев. в чоловіка); чуб, шевелюра. Як тільки пан із паном зазмагався, Дивись — у мужиків чуприни вже тріщать (Греб., І, 1957, 59); А чуприна була у нього здоровенна, густа, як щітка, і зачесана з фантазією вгору, так що високе, розумне чоло ціле було відкрите (Мак., Вибр., 1954, 180); Хотіла збудить Петра, торсала його за плечі з усіх боків, смикала за чуприну, а він лежить, як колода (Н.-Лев., III, 1956, 286); У кімнату ввійшов похмурий невисокий хлопець, років сімнадцяти, швидко зняв шапку, і по його голові розсипалася закошлана смолиста чуприна (Хижняк, Тамара, 1959, 273); Брянський, з туго перетягнутим станом, з білявою пишною чуприною, стоїть, облитий променями призахідного сонця (Гончар, III, 1959, 24); Одсвіт полум’я лягає на міцну, м’язами помережану постать парубка, натікає в русяву чуприну, і вона золотистою метлицею нависає над високим чолом (Стельмах, І, 1962, 101); // Довге пасмо волосся на голеній голові, що звисає над лобом; оселедець. А попереду отаман Веде, куди знає.., Закрутивши чорні уси, За ухо чуприну, Підняв шапку — човни стали (Шевч., І, 1963, 66); Всі запорожці голили собі голови і зоставляли тільки повище лоба одну чуприну (Стор., І, 1957, 265); Широко відкритими очима Ярина дивилася на високого, мужнього діда з сивою чуприною, закладеною за вухо (Панч, Гомон. Україна, 1954, 6); *Образно. Син матрос там [на хвилях] і батько керманич пливе, А у сурму гра вітер над ними, реве, Розвіва свою довгую, буйну чуприну… (Л. Укр., IV, 1954, 263); Він проспав світанок. Встав, коли сонце вже котилося по сивих чупринах очеретів, велике, червоне (Мушк., День.., 1967, 79).

◊ [Аж] чупри́на мо́кра в кого від чого — енергійно, з великим запалом працює хтось над чим-небудь. Аж помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство… Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра (Мирний, II, 1954, 217); Петро корчує пень. Уже чуприна мокра (Головко, І, 1957, 448); Води́ти за чупри́ну кого — верховодити над ким-небудь (перев. чоловіком); бити. На що тому жінка молода, кого й стара за чуприну водить! (Номис, 1864, № 9095); Голи́ти чупри́ну див. голи́ти; Грі́ти чупри́ну див. грі́ти; Нагрі́ти чупри́ну див. нагріва́ти; Нам’я́ти чупри́ну див. намина́ти; Наску́бти чупри́ну див. наску́бувати; Обірва́ти чупри́ну див. обрива́ти¹; Поголи́ти чупри́ну див. поголи́ти; Скубти́ чупри́ну кому; Скубти́ за чупри́ну кого — глумитися, знущатися над ким-небудь, тягнучи за чуба. Гризуться і проміж себе: У них хто хитрий, то і старший, І знай всім наминає парші, Чуприну всякому скубе… (Котл., І, 1952, 163); Семен ніяк не міг скласти докупи літер, а дванадцятилітнього вчителя брала нетерплячка — і він скуб учня за чуприну, крутив вухо (Коцюб., І, 1955, 100).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 384.