НАМИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАМ’Я́ТИ, мну́, мне́ш, док., перех.

1. Розминаючи, готувати яку-небудь кількість чогось. Сидів [Артем] зосереджений, прислухаючись до шереху в хаті біля припічка, де саме батько наминав тютюну (Головко, II, 1957, 252).

2. Натискаючи, натираючи чим-небудь, викликати біль, робити рану і т. ін. Сідло наминає спину коневі.

3. розм. Бити кого-небудь. — Там один в нас… Дорка Сосновський… — Віцегубернаторський син? — Ми його добре сьогодні нам’яли (Коцюб., II, 1955, 368).

◊ Намина́ти (нам’я́ти) бо́ки кому — бити кого-небудь. Сократова жінка не раз наминала йому боки (Н.-Лев., І, 1956, 403); [Петро:] Я йому як намну один раз боки, так навіки забуде, як до чужих дівчат свататися (Собко, П’єси, 1958, 15); Нам’я́ти ву́ха (у́ші) кому — потягати за вуха когось за провину. — Гарненько намніть йому, шибеникові, уші: хай не лазить по чужих городах (Вас., І, 1959, 118); Нам’я́ти чу́ба (чупри́ну) кому: а) потягати за волосся когось; побити кого-небудь. Сподівався [Вовка], що Горка їм враз намне чуприни, а він розмовляє, мов з кращими приятелями (Збан., Старший брат, 1952, 45); б) винести догану за яку-небудь провину, невиконання чого-небудь. В райкомі мені чуба нам’яли, але я свого добився, все поле засіяв у строк (Кучер, Трудна любов, 1960, 109).

4. тільки недок., розм. З апетитом їсти. Усі кинулись на холодну ковбасу, і вона щезла в одну мить; потім почали наминать качку (Н.-Лев., І, 1956, 580); Здоровило в одному чоботі стояв позад шевця, смачно наминав хліб з салом (Стельмах, II, 1962, 155).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 127.