ХИ́РНИЙ, а, е.

1. Який ослаб, виснажився через хворобу; кволий, немічний, худий. — Гарна людина цей хирний чех? — лепетав важкий Балабуха, погладжуючи сиву бороду (Н.-Лев., III, 1956, 221); — Такі ви були, як пригадую собі, хворобливі обоє та хирні на вигляд… (Козл., Мандрівники, 1946, 54); // на що. Який хворіє якоюсь хворобою. [Стара Бавмертиха:] Він таки хтів її взяти, та вже тоді був зовсім хирний на груди (Л. Укр., IV, 1954, 215); По болоні [оболоні] хирні коні.. Ходять самопас (Фр., XIII, 1954, 179); // Який погано росте або в’яне, засихає; (про рослини); чахлий. Кози Об’їдають хирні лози… (Стар., Поет. тв., 1958, 56).

2. перен., зневажл. Нікчемний, нікудишній. Мовчи, хирний! (Номис, 1864, № 13094); А бач, Рябко, а бач!.. не гавкай, не ганяйсь; Ляж, хирний, та й мовчи, із Паном не рівняйсь! Чого брехать? (Г.-Арт., Байки.., 1958, 53); — А ви, мамо, як знаєте про Зосю? — спитав син.— А хто бігав цілісінький вечір слідком за тобою, як не та хирна Зося? (Н.-Лев., І, 1956, 187).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 60.