СТРА́ННИК, а, ч., заст.

1. Богомолець, який мандрує по так званих святих місцях і живе милостинею; прочанин. — Зустрічаю вас, чесні отці, як колись у давню давнину Авраам стрічав трьох странників, — сказав Копронідос (Н.-Лев., III, 1956, 373); Минули ми одну озію, минули другу, третю. Увійшли в чайню [чайну]. Там уже сиділо декілька странників — чаювали (Тесл., З книги життя, 1949, 49).

2. Той, хто мандрує, подорожує; мандрівник, подорожній. — Люди добрі! Якби моя воля була, я б і привітав вас, і нагодував, — коли [хіба] ж можна странника не прийнять, не впокоїти? (Україна.., 1, 1960, 98).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 750.