СПІВЧУТТЯ́, я́, с.

1. Чуйне ставлення до чийого-небудь горя, до чиїхсь переживань. Серце бажало співчуття од других, близьких, що могли зрозуміти й оцінити те, чим він тепер жив (Коцюб., II, 1955, 431); Їй хотілося вилити своє горе, поділитися ним хоч з шофером, знайти співчуття (Загреб., День.., 1964, 166); // Почуття жалю, викликане чиїм-небудь нещастям, горем. По взяттю Максима до неволі, старався [Тугар] піддобритись до нього, не із співчуття, а з хитрості (Фр., VI, 1951, 101); Антін не мав до цих людей у душі ніякого співчуття (Чорн., Визвол. земля, 1950, 14); Мужність, з якою вона боролася з слізьми, викликала у нього глибше співчуття, ніж могли б викликати її сльози (Вільде, Опов., 1954, 62); // Жаль, висловлений усно або письмово з приводу нещастя, горя, що спіткали кого-небудь. Прийміть моє щире співчуття у Вашому горі і бажання сили перенести його (Коцюб., III, 1956, 266); Юрми людей ідуть, щоб віддати йому останню свою шану та висловити співчуття його рідним (Головко, II, 1957, 628).

2. Доброзичливе, прихильне ставлення до кого-небудь, підтримка, схвалення. Всі дивилися зі співчуттям на писаря, що аж упрівав, читаючи якесь письмо від старости (Март., Тв., 1954, 64); Шевченко в своїх творах з глибоким співчуттям ставився до інших народів колишньої царської Росії — до казахів, грузинів, татар, башкирів (Тич., III, 1957, 335); Гриць глянув на старшокласників, але на жодному обличчі не помітив співчуття до себе (Добр., Ол. солдатики, 1961, 30).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 522.